Якось, повертаючись додому із зимової вакації в Карпатах, у купе потяга «Івано-Фран- ківськ-Дніпро» моїми сусідами було троє хлопців з Франківщини, які прямували на схід на роботу. Вони спілкувалися між собою українською, однак лише між собою. Коли повз гурт пробігала молода провідниця, один з хлопців звернувся до неї російською: «Извините, а ког да вы откроете туалет, чтобы можно было вымыть руки?» Несподіване вживання російської було для нього настільки природним і звичним, що ніхто не звернув на це уваги. Здаєть- ся, з усіх присутніх тільки мені цей маневр видався позбавленим логіки й необхідності, тож я запитав про мотиви вживання російської. «Вона не розуміє української мови», відказав він спокійно й упевнено. Те, що наша провідниця розуміла державну мову, я переконався, коли заходив до вагона. Але в цій ситуації не це головне. Важливо те, що ні хлопець, ні його друзі не бачили нічого дивного в тому, що хтось в Україні (надто працівник державної компанії) може не знати української мови. «Якщо провідниця не послуговується на роботі державною мовою, то мала б відповідати укра- їнською пасажирові, який нею користується», — зауважив я. Однак почув заперечення: «У нас вільна країна, тож кожен може розмовляти тією мовою, якою захоче»

Объяснение:Рідна мова! Мелодійна, співуча, тепла, ніжна, запашна, горда, нескорена, прекрасна, оспівана поетами, і водночас плюндрована, але загартована цим! Чому ми зараз соромимося говорити рідною мовою? Хто нам заважає це зробити? Адже це мова дитинства, юності, зрілості... .

На сьогодні мовна поведінка українськомовного хлопця в спілкуванні з провідницею , на жаль, типова. Але чому? Я б зрозуміла б хлопців, які були з Донбасу або Луганщини, або з Дніпропетровщини, але не з Івано - Франківська! Та відповідь все ж таки є.

Ці молоді хлопці їдуть на заробітки на схід, а на сході України мовна стійкість відсутня, бо люди спілкуються більше російською мовою. Чому? Відповідь можна знайти в історичних подіях, це , можливо, задовольнить, ні, заспокоїть нас, але не всіх. Але що діяти - від минулого не втечеш. Це моя особиста думка. Отже, розпочну. Україна перебувала під гнітом Росії і це наклало чималий відбиток на формування нації: престижно було спілкуватися у побуті російською мовою, віддавати дітей до дитячих садків та шкіл з російською мовою навчання, змінювати українські прізвища на російські, читати російською, знімати фільми російською, виконувати пісні... . Таким чином затиралась рідна співуча мова.. І навіть, здобувши незалежність, Україна, а саме українська влада, не дуже то й поквапилася підняти статус української мови. До сих пір ми маємо багато чого російського: кіно, пісні, конкурси, програми, школи, садочки для дітей, а в деяких міста і документація досі російською ведеться і це у 2019 році! Повернемося до «героїв» нашого есе. Вони ідуть на заробітки, а працюють на сході України вже деякий час. А значить , їхнє оточення говорить російською, і вони поступово до цього звикають, перероджуються. Між собою - українська, а серед людей - російська. Тобто у цих хлопчаків мовна стійкість похитнулась. Але чому? За період останніх подій - Майдан, АТО, скайп- спілкування Захід - Схід, обмін подарунками Схід - Захід, екскурсії до Львова, Івана - Франківська і т.д. мешканці східної України почали відновлювати мовну стійкість, а це значить - життя продовжується, зміни йдуть, повільно, але йдуть. То чому ці хлопці себе так повели, питання залишається лише до них.