Твір-мінатюра на тему а щастя поруч

Не так давно, рік-два тому назад, я стверджував, що не знаю, що таке бути щасливим, тому що не знаю, що таке щастя, і не відчував його.
Чому я так казав - не знаю, але, напевно, для того, щоб отримати якусь частину уваги та співчуття, мовляв «бідна людина не знає, що таке щастя». Соромно... Дуже... Вибачте!
А, можливо, боявся труднощів. Адже щасливим бути важко. Люди забули про щастя, тому бачать у моїй посмішці риси божевілля. Тікають, як від усього незрозумілого.
Постійний поспіх заполонив світ. Усі кудись спішать, підозрюю, що хтось навіть за щастям. А навіщо?Людство саме створило час, для того щоб «присвоїти мить між минулим і майбутнім».
А час заполонив. Живемо секундами, годинами, роками. Постійно намагаємось обігнати Його.
Насправді потрібно лише зупинитись і задуматись: щасливою називають ту людину, у якої немає годинника. Не тому, що вона викинула час із свого життя, а тому, що вона не метушиться, не поспішає. Не спізнюється жити.
Я й зараз не знаю, що це таке, на що можна було б вказати пальцем. Але я знаю, що щастя - дуже проста річ, яку не потрібно шукати у якихось грандіозних подіях. Ми шукаємо щастя, прагнемо до нього. Хтось знаходить його у крихкому кришталі, хтось у терпкому вині, хтось у блискучій кар'єрі, хтось у міцній вірі. Та насправді це не щастя, а, лише, його замінник, «напівфабрикат», який на деякий час створює ілюзію справжності.
Щастя поруч з нами, а ми не відчуваємо його. Ми звикаємо до нього і думаємо, що так і треба. Та це ж не так!
Ми не вміємо бачити щастя у простих речах: весняному сонці, літньому, блакитно-прозорому небі, осінньому, вітряному дощі, зимовому, пухнастому снігу; у сонячному ранку і багряно-червоному вечорі. У повсякденній буденності і щохвилинній неповторності. У посмішці незнайомки(чи незнайомця), у погляді мами, у присутності(навіть духовній) друга.
У слові «щастя» немає літери «м» - воно не буває «маленьке» і «моє». Щастя тихенько прокрадається у вашу душу і розливає там радість і спокій, любов і переживання, печаль і посмішку і втікає. Ми не можемо його затримати, лише зрозуміти і насолодитись. Проте головне - встигнути поділитись ним ще з кимось.