Опис портрета Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка​

Тарас Шевченко

На картині зображено юнака. Тут Шевченкові двадцять шість років. У нього чорне волосся, густі чорні брови, високе чоло, прямий ніс. Звичайний юнак, у якого попереду все життя.

Увагу привертають очі. Це ті самі, знайомі нам, "шевченківські" очі. Вони дивляться уважно і невесело. Чому не посміхається молодий поет? Де його юнацька посмішка? Можливо, замислився Шевченко над злиденним життям народу? Можливо, не дають йому спокою горе і біда навколо? Очі поета сумують, бо багато лиха зазнав у житті і він сам. Багато випробувань у нього ще попереду. Можливо, він їх уже відчуває?

Здається, з картини Шевченко вдивляється в нас. Здається, що його губи зараз розімкнуться і він почне говорити. Які слова він скаже нам з портрета? Я думаю, що це будуть слова його чудових віршів.

Леся Українка

Леся Українка започаткувала в українській літературі новий тип героя. Її ідеал - сильна (емоціями, волею, інтелектом) особистість, яка шукає розв’язання найгостріших духовних проблем життя. Її ідеал - це рух, активність, чин, ризик, порив сягнути недосяжного верхів’я. Цей образ зустрічаємо в багатьох творах ("Осіння казка", "Contra spem spero!", цикл "Ритми"). Цю вольову особистість Леся Українка протиставляє пасивності, безпорадності. Леся Українка утвердила в українському середовищі ідею активного, войовничого націоналізму. Вона розглядала визволення і розквіт нації не як засіб, а як мету. Саме Леся надала націоналістичному світогляду трагічного забарвлення. Це трагізм непохитної волі, що швидше згине, як зрадить своїм ідеалам, трагізм упертої гордості мученика на хресті, шалу пораненого хижака, що перед наведеним дулом готується до останнього стрибка; це трагізм нації, поставленої перед вибором: перемогти або загинути. Ці ідеї виразно звучать у творах "Бранець", "Бояриня", "Оргія", "В дому роботи, в країні неволі", у драмах єврейського та єгипетського циклів.

Iван Франко

На трактування образу Івана Франка у пресі мали вплив його політичні і конфесійні переко­нання. Як вказує М. Камариця, церковнослужи­телі не любили І. Франка, вважаючи його атеї­стом та матеріалістом, відкидаючи його культ, що поширювався на той час у Галичині. По­яснювалось таке ставлення не лише загалом антицерковною позицією І. Франка, а й тим, що навіть останнє причастя І. Франко хотів прий­няти не в греко-католицького, а в православно­го священика. Цієї упередженості до Фран­ка з боку духовенства не могло змінити навіть позитивне ставлення до нього митрополита А. Шептицького та впливового у церковних ко­лах о. Григорія Костельника, які були проти такого однозначного трактування світогляду І. Франка, цінуючи його як вченого і письменни­ка.