Мабуть, не буде секретом, коли скажу, що всі країни світу мають програми збереження свого національного сільського господарства. Там закупівельні ціни на продукцію гарантують життєвий рівень фермера в середньому на 8-10 відсотків вищим, ніж працівників інших професій. Таким чином компенсується непривабливість його праці. Протекціонізм держави - це й політика оподаткування, соціального розвитку. А в нас склався інший образ селянина: це – людина в гумових або кирзових чоботях, у фуфайці, влітку – в тапочках або чунях на босу ногу. Щось пристойніше їм купити – часто не по кишені. Якщо ціни підніматимуться і далі угору, то доведеться сільському трудівникові плести постоли. Ой, як далеко від стирання тієї грані між містом і селом, про яку так здорово співали батьки світлого майбутнього... Нічим не відрізняються від інших селян нашої незалежної України й прості хлібороби із Копиткова, з якими довелося вести відверту розмову про наболілі проблеми. Все ті ж за-клопотані обличчя, застиглі в чеканні кращих часів, засмаглі й порепані від щоденної праці руки, взуті у недороге взуття ноги. Але вони не хникають, бо є господарями своєї долі. Хтось дає собі раду мозолястими руками, хтось розумом і знаннями, хтось знаходить себе в мистецтві, техніці, бджолярстві, релігії. І якщо не всі пройняті любов’ю до держави, то, принаймні, ті, з якими довелося мені поспілкуватися протягом дня, все ж таки переймаються проблемами України, цінують її культуру й мову, виховують в цьому дусі своїх дітей і внуків. Шанують тут і Тараса Григоровича Шевченка, читають його геніальні твори. В центрі села споруджено погруддя поета (див. фото вгорі), названо його іменем місцеве фермерське господарство.
Мабуть, не буде секретом, коли скажу, що всі країни світу мають програми збереження свого національного сільського господарства. Там закупівельні ціни на продукцію гарантують життєвий рівень фермера в середньому на 8-10 відсотків вищим, ніж працівників інших професій. Таким чином компенсується непривабливість його праці. Протекціонізм держави - це й політика оподаткування, соціального розвитку.
А в нас склався інший образ селянина: це – людина в гумових або кирзових чоботях, у фуфайці, влітку – в тапочках або чунях на босу ногу. Щось пристойніше їм купити – часто не по кишені. Якщо ціни підніматимуться і далі угору, то доведеться сільському трудівникові плести постоли.
Ой, як далеко від стирання тієї грані між містом і селом, про яку так здорово співали батьки світлого майбутнього...
Нічим не відрізняються від інших селян нашої незалежної України й прості хлібороби із Копиткова, з якими довелося вести відверту розмову про наболілі проблеми. Все ті ж за-клопотані обличчя, застиглі в чеканні кращих часів, засмаглі й порепані від щоденної праці руки, взуті у недороге взуття ноги. Але вони не хникають, бо є господарями своєї долі. Хтось дає собі раду мозолястими руками, хтось розумом і знаннями, хтось знаходить себе в мистецтві, техніці, бджолярстві, релігії. І якщо не всі пройняті любов’ю до держави, то, принаймні, ті, з якими довелося мені поспілкуватися протягом дня, все ж таки переймаються проблемами України, цінують її культуру й мову, виховують в цьому дусі своїх дітей і внуків. Шанують тут і Тараса Григоровича Шевченка, читають його геніальні твори. В центрі села споруджено погруддя поета (див. фото вгорі), названо його іменем місцеве фермерське господарство.