Зробіть письмовий аналіз віршів лесі українки

Объяснение:

«І все-таки до тебе думка лине» — це висновок, резуль­тат болючих роздумів авторки: хоч її батьківщина найнещасніша, сама занапащена, але для неї вона найдорожча, а свою любов до рідного краю можна виявити не сльозами, тільки ціною три­валої боротьби за волю, ціною крові, ціною навіть життя:

О, сліз таких вже вилито чимало,

Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже їм литись,

Що сльози там, де навіть крові мало!

Отже, з вірша видно, що корінні зміни в суспільному житті, соціальне й національне визволення народу може настати лише в наслідок рішучих дій.

Жанр: громадянська лiрика

Тема: вiдтворення картин рiдного краю, ностальгiя за Батькiвщиною.

Ідея: Провідною думкою поезії є вболівання за долю рідного народу.

Проблематика вірша:

туга за рiдним краєм

бiль вiд безсилля

готовнiсть цiною життя здобути свободу для Батькiвщини

Художнi засоби:

метафори

інверсiя

риторичні звертання (Мій занепащений , нещасний краю!)

епітети (занепащений, нещасний край)

гіпербола (О, сліз таких вже вилито чимало, — Країна ціла може в них втопитись)

Віршовий розмір: п’ятистопний ямб

Римування: суміжне

Перша поетична книжка Лесі Українки «На крилах пісень» вийшла у Львові на початку 1893 року. Вона складалася із шести поетичних циклів. Найхарактернішим і найпотужнішим був цикл політичної лірики «Невольничі пісні» — один з найвищих злетів революційного слова поетеси.

Цикл об’єднує наскрізна думка: «Що сльози там, де навіть крові мало», а також загальний героїчний пафос, вміщений у поезії «І все-таки до тебе думка лине» — справжній перлині циклу.

Цей вірш — звернення до рідного «занапащеного, нещасного краю». Безмежною була любов Лесі до України. Вона любила землю, вивчала її минуле, поділяла життя і турботи своїх сучасників, мріяла бачити свій народ вільним і щасливим.

Твір починається мотивом ностальгії, бо поетеса далеко від рідного краю, туга за ним посилюється риторичним звертанням:

Мій занапащений, нещасний краю.

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, жалю гине.

Тривала розлука з Україною не надає спогадам поетеси романтичного відтінку, зі сльозами на очах бачить вона рідний край нужденним і зганьбленим. Леся Українка не приховує сліз, що «ллються від безсилля». Не хоче забувати ліси і озера Волині, мальовниче Поділля, синій Дніпро, узбережжя Криму, «де виноград в долині зеленіє, де грає сонця проміння кохане».

Патріотичне почуття — одне з найглибших людських почуттів — перестає бути в ліриці поетеси тільки описом України. Леся зрозуміла, що проливати сльози над недолею рідного краю — це невелика послуга, її патріотизм всеохоплюючий та має дієвий характер. Треба боротися за своє щастя, бо під лежачий камінь, як відомо, вода не тече. Тому й завершується твір пристрасним запереченням ридань, які вона проливала разом зі своїм народом.

«Доволі вже їм литись!» — вигукує поетеса. Леся Українка, як і її духовний батько Тарас Шевченко, ненавиділа і картала рабські душі тих, хто добровільно похилив голову і покірно тягнув ярмо неволі. Немало людей з рабською душею бачили вони, особливо панство, інтелігенцію, братів-слов’ян, які «синонімом раба між людьми стали!»

Гідна дочка Прометея прожила життя, сповнене невимовних страждань і гіркоти. Але її творчість звучить оптимістично, в ній на повний голос пролунали життєрадісні мотиви, сповнені віри і впевненості в невичерпні сили народу. Поетеса живе серед нас, вона не вмерла, а тільки зробила крок у безсмертя.