Схарактерезуйте ліричну героїню поезію О. Теліги​

Олена Теліга щиро вітала досягнення феміністичного руху в Україні, однак визнавала обмеженість результатів роботи жіночих організацій, зауважувала, що сам факт існування специфічної жіночої преси підкреслює лише «відокремішність» і підрядність жінки, будуючи знов сліпу вуличку «жіночого світу» з його специфічними зацікавленнями. Відсутність співпраці із чоловіками у будь-якій сфері життя поціновувалась Оленою Телігою як гальмуючий чинник, хоч гендерне мислення було для неї органічним: «Безперечно, жінка завжди матиме дещо відмінну від мужеської психіки і дещо відмінні уподобання, що в певний іб буде відбиватися на всіх її чинностях і її творчості. Цей жіночий елемент так само потрібний у будуванні життя і мистецтва, як і мужеський. У співпраці з мужчинами затрачує він свою солодкавість і пасивність, робиться викінченим і необхідним чинником життя». Вона вважала, що «жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина». Олена Теліга була переконана: «Не мають рації ні ті, що бачать місце української жінки лише при / в родині, ні ті, що роблять з неї лише громадську діячку, чи ще гірше - дуже коштовну здобич у руках нещасного знаряддя грошей - мужчини.

Роля української жінки є так само вийняткова, як вийнятковим є положення її краю. Вона мусить бути і його будівничим, допомагаючи мужчинам, і в той же час господинею в житті мужчин <...>. Але ще більше потрібно навчитися жінці не уникати деяких конфліктів, а шукати їх і наставляти їм своє чоло. І мужчин не відтягати від конфліктів, а підтримувати їх, незалежно від своєї вигоди і свого спокою».

Твори, які друкувалися на сторінках альманахів і часописів «Жіноча доля», «Жіноча воля», «Світ молоді», «Нова хата», газети «Жінка» та інших, певною мірою прислужилися Олені Телізі як джерело натхнення, бо, заперечуючи їхні підходи до розуміння ролі жінки, вона утверджувалась у власних позиціях. Не задовольняли Олену Телігу й жіночі образи, створювані чоловіками - українськими письменниками, бо ті образи ніколи не були повнокровними. Одні з них виключали пошану до жінки, інші виявляли нездатність своїх героїнь до кохання, щирості, дарувати радість і тепло. Цікаво, що Є. Маланюк у статті «Жіноча мужність» (1932) висловлював міркування, які виявили погляди поета на українських жінок. Є. Маланюк згадує українських жінок, які відіграли провідну роль не тільки в національній історії, а й мали певний вплив на події у ширшому світі. Відзначає мужність і героїзм жінок, які брали участь у Першій світовій війні, і доходить висновку: «Коли в інших народів героїчні чи мужні жінки лише трапляються, то у нас поява їх має якийсь систематичний, у всій неприродності своїй, майже природній характер. Бо навіть і ті жінки, що залишаються лише жінками <...>, всі вони вражають своєю чисто мужеською жадобою до влади, до слави; всі вони відчувають пафос героїзму, всі вражають чисто мужеською волею до панування, до агресії, до боротьби.