Нужен пересказ книги ,,вогник далеко в степу,, на 8 предложений йти

Павла, якого всі прозвали Павлентієм, прийняли до училища разом з друзями — Василем Силкою, Василем Оборою та Василем Кібкалом. Павло був сирота. Мати його померла, а коли хлопцеві було дев'ять років, батько одружився з тіткою Ялосоветою. Через місяць батько пішов на війну і не повернувся. Так і живуть вони з тіткою вже шість років в половині хати, бо більшу половину одірвало бомбою.

Тітка Ялосовета сама привела Павла до училища і так розхвалила його перед директором: "Він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий ото малий. Він підросте. І вчиться ловко...", що директор прийняв його під свою відповідальність, бо, як виявилося, хлопцеві не вистачало одного місяця для вступу до училища.

Попав Павло в п'яту групу, більшість якої складали дітбудинківці. А всього в училищі було десять груп: і "механіки", і "столяри". У всіх уже були свої майстри, а п'ятій ще не призначили. І от одного ранку разом з директором прийшов якийсь дідусик. "Він буву ремісницькій формі, новій— новісінькій і настовбурченій ще гірше, ніжу мене; передня пола гімнастерки сягала йому нижче колін, і, йдучи, він підбивав її ними, як фартушину".

Директор познайомив майстра з групою і, гарно про нього відізвавшись, наказав слухатись і поважати Федора Демидовича Снопа, так звали майстра. Слова директора запали хлопцям вдушу: "Майстер — ваш учитель і батько, всі ви перед ним рівні, як рівні перед батьком, хоч більшість із вас,— директор опустив очі і притишив голос,— можливо, й не пам'ятає своїх батьків..."

Потім хлопців повели до майстерні. Там не було нічого незвичайного: "ні дивовижних верстатів, які ми кожен сам по собі повигадували, ні інструментів, розкладених по поличках, ні креслень та схем по стінах". Все було набагато простіше. Та ще й в кутку лежала купа гільз з—під снарядів, з яких потім переробляли залізо на різні деталі.

Почалося навчання. Майстер терпляче пояснював учням навички користування різними інструментами: "Якщо котрийсь із вас ненароком влучить себе по пальчику або щиколотках,— це буває,— не бійтеся: прикладем подорожничку, а біль буде наукою, по чому цілитися — по зубилу чи по руках. Від болю прибуває ума! Така теорія".

З часом всі руки в хлопців були в синцях. Та майстер терпеливо вчив далі: "Набити руку — це не означає побити руки... Йоду в нас немає. Йод пішов на фронт!"Хлопці вже бачили різні інструменти на стендах, та одного разу майстер приніс невеличкий дерев'яний сундучок з інструментами, якими працював він сам. Вони були чисті, блискучі, як іграшки. Першою продукцією, виготовленою хлопцями, стали лопати. Коли учні побачили свою роботу, то дуже зраділи, та ще й майстер похвалив їх. Цього ж дня на лінійці директор за сумлінну працю та старанність нагородив п'яту групу новими комбінезонами.

До училища хлопцям було ходити далеко, і тому вони свій шлях розбили на станції. "Перша, одразу за селом,— Провалля, або Млин (за проваллям на горі стояв вітряк). До цієї станції дорога була крута, але брукована, а далі йшла ґрунтова, аж до райцентру. Друга станція звалася Ли — це два телеграфні стовпи, що підпирають один одного. Третя А — такі ж самі два стовпи, як в Ли, тільки з поперечиною посередині. Четверта — Осика, п'ята — Вербичка, далі Місток, Олійниця..." Так хлопцям було і веселіше, і дорога здавалася не такою довгою. Одного разу вони підрахували, що за чотири роки навчання в училищі їм доведеться пройти понад чотири тисячі кілометрів. Та коли розбили цей результат на роки, виявилось не так уже й багато.