Чого я можу навчитися в кобзаря?

​

Тарас Григорович Шевченко – великий геній українського народу. Він зробив неоціненний вклад в українську, а, на мою думку, і світову, літератури. У кожному вірші, великого Кобзаря, видно його любов до Батьківщини, до рідної землі. У своїх творах він переживає за людей, які тут живуть, переймається їхньою долею.

Україно, Україно!

Серце моє, ненько!  

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько!

Він один із тих поетів, які не боялися висловлювати свою думку, прославляти Україну, засуджувати її катів. Мабуть, через це його вважають Батьком України, через це його «Кобзар» є у кожній українській оселі, тому його творчість така близька кожному.

Якби мене запитали: «Коли саме творчість Тараса Шевченка з’явилась у моєму житті?», я б, мабуть, не змогла дати точної відповіді. Він був у моєму житті завжди. З раннього дитинства мої батьки, читали мені вірші Кобзаря. Пам’ятаю, як приїхавши, одного разу, до бабусі в село, я стала на стілець, і почала розповідати «Садок вишневий». Тоді я була переконана, що цей вірш написаний саме про наш садок. Той, у якому ми так любили збиратися сім’єю. Там, де тато, узявши мене на коліна, неодноразово розповідав про великого генія, про Шевченка.

Ішов час, я дорослішала, а разом з тим і дорослішали вірші, які я читала. Якоїсь миті мені стало жаль Катерину із однойменної повісті, я перейнялася долею жінки-матері, яку можна побачити у багатьох творах письменника. Я поновому відкрила для себе Україну. Величну, з багатою історією державу, у якій жили чудові люди, яких, чомусь так хотіли знищити. Кожен твір, який я читала, змушував замислитись, роздумувати, відчути. Я дотепер пам’ятаю ті відчуття, коли вперше прочитала «Розриту могилу» і «Великий льох». Мене немов охопили мурахи. Стало страшно, що все це відбувалося на нашій землі.

«… Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває».

Щоразу, як я перечитувала твори Великого Кобзаря, знаходила у них щось нове, щось таке, чого не помічала раніше. У кожному своєму вірші він висловлює надію. Надію на те, що колись Україна стане вільною, що настане суд над панами. Він показує нам, як потрібно любити свою землю, вірити у її світле майбутнє. Чого тільки вартий уривок : «Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю». Мене одразу охоплює думка – а як люблю її я? Чи готова я зробити хоч щось для своєї Батьківщини.  

Вірші Тараса Шевченка – це національне надбання. Вони, як і сам Тарас Григорович, немов той вічний вогонь, що ніколи не згасне у серцях людей. Житимуть у душі кожної свідомої людини. Даватимуть стимул і надію.

Якщо б мене запитали: «Яка роль Шевченка у моєму житті?», я б, мабуть, не задумуючись відповіла: «Неоціненна». Адже його вірші з дитинства прививали мені любов до свого краю. Саме з «Кобзаря» почалася моя любов до літератури.

Тарас Шевченко пішов з життя, коли йому було 47. Проте, за цей час він зумів зробити дуже багато.

Незважаючи на те, що помер Кобзар ще молодим, у пам’яті багатьох українців він залишиться сивоволосим дідусем у кожусі, портрет якого є у кожній українській хаті. Дідусем з добрими очима, якими він дивиться на нас зі стіни і, немов, промовляє : «…І оживе добра слава, Слава України».

Объяснение: