Адвокатура в Україні у післяреволюційний період (1917 рік - кінець ХХ ст.)

Розглядаючи процес становлення адвокатури в Україні після проголошення радянської влади, слід мати на увазі, що такі історичні умови виникли вперше в історії розвитку людства. Присяж­ну й приватну адвокатуру було ліквідовано. Республіка Рад надавала кожному, кому виповнилося 18 років, можливість бути обвинувачем або захисником у суді чи на попередньому слідстві. Це був період інтенсивного реформування адвокатури, і студентові треба вміти об’єктивно аналізувати здійснені реформи. Нормативні акти, що регулювали становлення та діяльність адвокатури, приймалися досить часто: 1918 року прийнято Постанову Народного Секретаріату «Про введення народного суду», 1919-го Радою народних комісарів України затверджено «Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УСРР», 1920 року — Положення про народний суд УРСР, 1922-го — Положення про адвокатуру Української РСР.

1924 року затверджено Основи судоустрою СРСР і союзних республік, 1927-го — НКЮ запроваджено інститути стажистів і практикантів.

Положення про адвокатуру 1939 року

Положення про адвокатуру 1939 року відіграло неабияку роль у розвитку радянської адвокатури. Воно визначило завдання адвокатури, структуру, порядок прийому та виключення з колегії адвокатів, а також окреслило дисциплінарну відповідальність.

Адвокатура в період окупації 1941—1944 років

Значний вплив на розвиток адвокатури мало возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною, яке відбулося 1944 року. Народною Радою Закарпатської України 1945 року прийнято такі документи, як декрет «Про організацію роботи народної адвокатури», «Тимчасове положення про організацію та діяльність народної адвокатури», розпорядження «Про таксу адвокатів та їхніх заступників». Але після утворення Закарпатської області 24 січня 1946 року на її території було запроваджено законодавство УРСР.

Організація та діяльність адвокатури України в післявоєнний період (1946—1977 роки)

Розглядаючи адвокатуру в післявоєнний період, слід мати на увазі, що її організацію та діяльність можна умовно поділити на два етапи: до прийняття Конституції УРСР 1978 року та після її прийняття і до середини 80-х років.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни діяльність адвокатури не зазнала великих змін. Основними віхами розвитку адвокатури цього періоду були: кодифікація законодавства, що почалася на початку 50-х років, прийняття нового Положення про порядок оплати праці адвокатів 1955 року (яке діяло до квітня 1956 року), прийняття Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для адвокатів. Великий вплив на регулювання діяльності адвокатури мали прийняті в грудні 1958 року Основи законо­давства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік і Закон «Про судоустрій Української РСР». Норми цих документів знайшли своє відображення в Положенні про адвокатуру 1962 року.

Адвокатура в період формування правової держави

З прийняттям 20 квітня 1978 року Конституції Українською РСР адвокатура отримала конституційний статус. Відповідно до неї 1980 року затверджено Положення про адвокатуру УРСР, зі змістом якого студенти повинні ознайомитися.

Прийняті 1989 року Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій містили деякі новели стосовно учас­ті захисника у справі. Саме на них студенти повинні звернути увагу у процесі вивчення теми.

Після отримання Україною незалежності особливе значення для розвитку української адвокатури мали створена 1990 року Спілка адвокатів України та прийнятий 1992 року Закон України «Про адвокатуру».