Іть пплліі 50 ів твір на тему герой нашого часу

У романі М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» розповідається про життя і долю Печоріна – людини, що розчарувалася в житті, людини, якій все набридло. Автор розкриває його фізичну і моральну загибель. П'ять частин, з яких складається роман, розташовані не одна за однією поетапно, а в змішаному порядку. Лермонтов представив свій твір як кілька оповідань і повістей, які об'єднує присутність одного героя – Печоріна. Якщо розташувати їх в часовому порядку, то можна простежити душевні переживання Печоріна і наслідки цих переживань.
Спочатку він приїжджає в Тамань – «найбільш кепське містечко із всіх приморських міст Росії». Тут він стає мимовільним свідком контрабанди та потрапляє у халепу, в якій його намагаються вбити, щоб уникнути доносу. Але сам Печорін і не збирався доносити на «чесних контрабандистів», він навіть шкодував, що потурбував їх: «Як камінь, кинутий в гладке джерело, я стривожив їх спокій і, як камінь, ледь сам не пішов на дно!». Він вважав цю пригоду ще одним капризом долі.
Після пригод в Тамані він потрапляє до П'ятигорська і зустрічає старого друга – Грушницького. Цю дружбу він називає «зовнішньою», ба знає, що в душі вони один одного недолюблюють, і заздалегідь передчуває наслідки: «Я його також не люблю: я відчуваю, що ми коли-небудь з ним зіткнемося на вузькій дорозі, і одному з нас не минути лиха».
І все ж якісь дружні почуття в ньому прокинулися після зустрічі з Вернером. Їх зближувало відчуття розчарованості, вони однаково дивилися на життя. Доктор переконаний, що «в один прекрасний ранок він помре», а Печорін говорить, що «в один препоганий вечір мав нещастя народитися».
Після зустрічі з Мері Печорін абсолютно байдуже висловлюється про неї. Коли він зустрічається з Вірою, в ньому прокидаються колишні почуття, саме любов повертає його до життя. Можливо, тому згодом він відчуває дивні почуття до Мері. Коли Печорін дізнався про від'їзд Віри, він намагався її повернути, але, зрозумівши, що все безглуздо, гірко шкодував про це. Це випробування долі було ударом, вибухом почуттів для Печоріна: «І довго лежав нерухомо, і плакав гірко, не намагаючись утримувати сліз і ридань; я думав, груди мої розірвуться; вся моя твердість, вся моя холоднокровність – зникли як дим. Душа знесилила, розум замовк, і якщо б в цю хвилину хтось мене побачив, він би з презирством відвернувся». Дійсно, після цього емоційного вибуху його почуття охололи.
Печорін потрапляє у фортецю.
Бела Печоріну була цікава тільки тоді, коли вона була недоступна. Коли вона полюбила його, вона йому просто набридла: «Любов дикунки трохи краще любові знатної панночки». Почуття Печоріна охололи, завмерли, застигли. До нього знову повернулося розчарування.
У частині «Фаталіст» Печорін лише описує історію випадкової загибелі поручика Вулича.
При зустрічі з Максимом Максимович Печорін вже абсолютно бездушна людина, якій все нудно і набридло. Він байдуже ставиться до всіх оточуючих його людей, також і до свого колишнього друга. Із слів оповідача ми дізнаємося, що Печорін незабаром у дорозі з Персії вмирає.
Печорін дуже схожий з героєм роману Пушкіна – Євгеном Онєгіним. Тільки в Онєгіні, завдяки любові до Тетяни, поступово прокидається душа, Печорін же, навпаки, йде до загибелі.
Вірш Лермонтова «І нудно, і сумно... » багато в чому вторить ідеям роману та ідеям самого героя. Його рядки – думки Печоріна. І після всього пережитого він розуміє, що життя – «порожній і дурний жарт».