Наприкінці 1920-х рр. більшовицький режим зіткнувся з новими викликами у внутрішній та зовнішній політиці. У Кремлі склалося тверде переконання, що внутрішні негаразди у поєднанні з низкою криз у міжнародних відносинах послаблюють позиції СРСР, сприяють активізації «контрреволюційних», «шкідницьких» і націоналістичних сил. Пожвавлення останніх пов’язувалося значною мірою з політикою «коренізації» (а отже «українізації»). Тому у вищих ешелонах влади було вирішено провести кілька відкритих політичних процесів, скерованих на залякування суспільства, тобто реалізацію політики терору.
Наприкінці 1920-х рр. більшовицький режим зіткнувся з новими викликами у внутрішній та зовнішній політиці. У Кремлі склалося тверде переконання, що внутрішні негаразди у поєднанні з низкою криз у міжнародних відносинах послаблюють позиції СРСР, сприяють активізації «контрреволюційних», «шкідницьких» і націоналістичних сил. Пожвавлення останніх пов’язувалося значною мірою з політикою «коренізації» (а отже «українізації»). Тому у вищих ешелонах влади було вирішено провести кілька відкритих політичних процесів, скерованих на залякування суспільства, тобто реалізацію політики терору.