Як у середньовіччі боролися з сумою? Про медицину

Для боротьби з епідемією пропонувалось декілька простих засобів:

Тікати з зараженої місцевості й у безпеці чекати кінця епідемії. Саме звідси походить знаменита середньовічна приказка «далі, довше, швидше», вигадана за переказом, відомим перським філософом і лікарем Абу Бакром Ар-Разі. Бігти треба було якнайдалі, якнайшвидше і залишатися далеко від зараженої місцевості достатньо довго, щоб остаточно переконатися, що небезпека минула. Лікарі радили перебиратися у «скромний будиночок [у селі], не схильний до вогкості, подалі від кладовищ, худобомогильників і брудної води, а також від городів, де росте цибуля порей, капуста чи інші рослини, на яких мають звичай осідати чумні міазми»[53].
Очищення повітря у зараженій місцевості чи будинку. З цією метою через місто гнали стада, щоб дихання тварин очистило атмосферу (один з спеціалістів того часу приписував подібну здібність коням і тому радив своїм пацієнтам на час епідемії перебиратися жити до конюшні). Ставити блюдечко з молоком у кімнату померлого, щоб таким чином поглинати заразу. З такою ж метою у домах розводили павуків, здатних, відповідно до переконань того часу, адсорбувати розлиту у повітрі отруту; палили багаття на вулицях і обкурювали димом ароматних трав чи спецій. Для того, щоб розігнати заражене повітря, дзвонили у дзвони і стріляли з гармат. У кімнатах з цією з метою випускали літати невеликих пташок, які змахами крил провітрювали приміщення[54]. Вважали, що півнячий крик — перший засіб проти пошесті. Це кукурікання нібито змушує злякатися хворобу.
Індивідуальний захист, який розуміли як створення певного буферу між людиною і зараженим середовищем. З огляду на те, що дієвість подібної буферної зони можна було визначити лише за до власного нюху, її вважали доброю, якщо вдавалось зовсім ліквідувати чи принаймні ослабити «чумний запах». З цієї причини радили носити з собою і часто нюхати букети квітів, пляшечки з духами, запашні трави і ладан. У багатьох місцях при «пошесних хворобах» користувалися редькою, цибулею і часником, яких нібито боїться нечиста сила, що спричинює ці хвороби. Ці овочі носили на натільному хресті, у вузликах. У деяких регіонах з цією ж метою носили продірявлену мідну монету. Думали, що зміїна шкіра або засушена голова жаби вбереже від чумної гарячки. Носили на шиї ладанки із зашитими в них замовними травами. Радили також наглухо закривати вікна і двері, закривати вікна просоченою воском тканиною, щоб не допустити проникнення у будинок зараженого повітря[55]. Втім, іноді пропонували забивати чумний сморід смородом ще більшим — рецепти подібного ґатунку були часом підказані відчаєм і безпорадністю. Так, кримські татари розкидали по вулицях трупи собак, європейські ж лікарі радили тримати у будинках козлів[56]. Давали навіть рекомендації подовгу затримуватись у відхожому місці і вдихати тамтешні запахи, оскільки були , що чистильники відхожих місць менше страждають від чуми. Подібні пропозиції, втім, викликали протест вже у тодішніх спеціалістів, які вказували, що подібне «є огидним у звичайній ситуації, і складно очікувати, щоб воно до під час епідемії»[57].
Лікарі радили утримуватися від вживання в їжу домашніх і диких водоплавних птахів, харчуватися супами і бульйонами, не спати після сходу сонця і, зрештою, утримуватись від інтимного спілкування з жінками[58], а також (пам'ятаючи про те, що «подібне притягає подібне») утримуватись від думок про смерть, і від страху перед епідемією будь-що зберігати бадьорий настрій[59].