Які особливості мав український живопис?​

Всередині ідеї академізму лежить дотримання суворих форм, поєднання течій класицизму й романтизму. У своїй «пізній» формі, яка домінувала наприкінці XIX сторіччя, український академізм запозичив багато з передвижницького руху. Передвижники — це художнє товариство, члени якого зображали «селянські» мотиви та сцени побутового життя не в грубому реалізмі, а в академічному стилі.

Розвиток малярства у середині та другій половині 19 століття пов’язаний з відкриттям ряду спеціальних навчальних закладів (малювальні школи в Одесі, Харкові, Києві). Центральне місце в післяшевченківському живописі займають сцени з української природи, історичні події та інші. Великого значення для розвитку образотворчого мистецтва набув рух “передвижників” – пересувних художніх виставок (1870). До передвижників належали Микола Ге (картини філософсько – релігійної тематики), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії), Ілля Рєпін (картини з козацької тематики – “Запорожці пишуть листа турецькому султану”), Микола Бондаревський та інші.

У 80 – 90 – ті роки провідне місце в образотворчому мистецтві займає українська школа пейзажного живопису – В. Орловський (“Сінокіс”), С.Святославський, І.Похитонов, П.Левченко (“Село взимку”), С. Васильківський (“Козача левада”). Був відомим художник І.Труш – він написав серію портретів видатних діячів української культури: портрети І.Франка, Л.Українки, В.Стефаника, М.Лисенка.

Український монументальний живопис був представлений роботами Й.Бокшай (розписи інтер’єра палацу митрополита у Чернівцях), М.Врубеля (реставрація фресок у Кирилівській церкві), С.Васильківського та В.Кричевського (розпис будинку Земства у Полтаві), М.Лимоненка (розпис Володимирського собору Києва) тощо.