Твір гончар стислий переказ будь ласка

Не боги знаходили і добували глину, тим більше не вони ліпили і випалювали горщики. Загальні гончарні форми брали початок ще з часів Київської Русі і навіть раніше. Проте кожний тип гончарних виробів мав свої особливості, зумовлені і місцевими традиціями, і сортом глини, і майстерністю гончара.
Тільки спеціалісти могли розібратися у сортах глини. Скажімо, полтавські гончарі розрізняли «піскувату» — піщанисту вогнетривку глину, «сипець» — сильно піщанисту глину, «жорстку» — велико-зернисту глину, «наглинок» — жовтувато-зелену глейку глину.
Гончарі використовували глину в ч истому вигляді, а також у різноманітних сумішах. Її привозили з «глинища» і зберігали на подвір’ї. Чим довше вона там лежала, тим краще. За необхідності її заносили у майстерню і заливали водою. Замішану, як тісто, глину били веслами, колотили дерев’яними молотками — «довбиями», «стругали спеціальними «стругами», зробленими з уламків коліс, або різали дротом. Після цього глину розкачували у різної довжини ковбаски.
Від них гончар відщипував шматочки і обробляв спочатку на ручному, а пізніше на важкому ножному гончарному крузі. Після обробки вироби сушили на подвір’ї або в домашній печі. Остання операція — випалення. Його здійснювали у гончарній печі. Вироби у піч ставили рядами, між якими були переділки. Необхідно було стежити за температурою. Випалення часто тривало близько доби і поділялося на три етапи: випалення на слабкому, середньому та сильному вогні. Вистигали вироби під нічним склепінням.
Чимало виробів покривалися поливою, яку одержували з піску та окису свинцю. А для розпису використовували фарбу, яку наливали у коров’ячий ріжок, у вузький кінець якого було вставлено перо.