ОЧЕНЬ
чому прийняття конституції 3 травня не врятувало Річ Посполиту

3-го травня у Варшаві відбулася урочиста зустріч президентів п’ятьох держав з нагоди 230-ї річниці прийняття польської демократичної конституції у цей же день 1791 року. В ній взяли участь президент Польщі Анджей Дуда, президент Литви Ґітанас Науседа, президент Латвії Еґілс Левітс, президент Естонії Керсті Кальюлайд та український президент Володимир Зеленський. Ця подія є вельми позитивною і символічною, тому що йдеться про ідейний маніфест кінця XVIII ст., в якому декларувалися широкі демократичні права народу, встановлювалися норми законності та парламентаризму в дусі попередньої їй американської конституції. Ця конституція була в усіх аспектах протиставленням до деспотизму Російської імперії, яка тоді з кожним роком посилювала свої позиції в Східній та Середній Європі і ширила деспотію та безправ’я. Це зробило день 3-го травня символом свободолюбності навіки передусім для поляків, але він би мав бути таким же значущим символом і для інших народів Сердньої та Східної Європи, особливо для тих, чиї історичні долі були пов’язані з тодішньою Річчю Посполитою.

Участь в цій акції Президента В.Зеленського має особливу вагу, оскільки це ще раз зближує Україну із її стратегічно важливими союзниками – Польщею та державами Балтії, які сьогодні виражають підтримку нашій державі на всіх міжнародних рівнях. Заразом ця участь має велике ідейне та моральне, навіть культурне значення, бо, вшановуючи конституційний акт 3-го травня 1791 року на найвищому рівні, Україна приєднується до прекрасної свободолюбної традиції, яка витворилася була в просторі колишньої Речі Посполитої і стала понадчасовим маніфестом вірності ідеалам Свободи й Права.

На жаль, в теперішній Україні тема конституції 3-го травня не завжди знаходить собі належне широке тлумачення, її факти – популяризацію, її значення – історіософське осмислення. Тому ми, користуючись нагодою, спробуємо заглянути в її передісторію, зрозуміти логіку постання та пояснити її всеєвропейське значення.

Конституція 3-го травня 1791-го року була прийнята за чотири роки до цілковитого щезнення Речі Посполитої з мапи Європи. Але, щоб зрозуміти її моральну вагу й ідейну силу, треба заглянути на сто років назад і спробувати розтлумачити історію цієї держави протягом всього галантного й водночас драматично-цинічного XVIII сторіччя.

Польська держава, територіально найбільша тоді в Європі, яка контролювала велику частину узбережжя Балтики на півночі, тримала величезний кордон-фронт із агресивною Московією на сході, постійно воювала з могутньою Османською імперією на півдні, наприкінці XVII ст. наче пережила страшне й драматичне перенапруження своєї політичної та соціальної енергії: її войовничий дух почав занепадати, еліта – маліти, а політична думка – дрібніти. Польща ніби виснажилася в постійних війнах із українськими козаками, зі шведською навалою середини XVII ст., відомою через свою несподіваність та всепроникність як «Потоп», з московськими нападами, які повторювалися методично. Після смерті останнього великого польського короля Яна Собеського, який правив у 1674-1696 рр., здобув знамениту перемогу над турками під Віднем 1683 р., яка врятувала Європу від мусульманської заглади, польське суспільство раптом «захворіло» на три жахливі недуги: егоїстичну олігархію, безмежну анархію і примітивний пацифізм. Польські еліти (не згадуємо вже окремо про литовські еліти в державі двох народів, бо ті на той час вже були цілковито денаціоналізованими й полонізованими) погрузли в матеріалізмі, захланності та паразитарності. Польська шляхта, скориставшись із слабкості королівської влади й егоцентризму магнатів, вдалася до бездумного хаосу й дрібничкової поведінки, її культурно-інтелектуальний рівень почав стрімко понижуватися. Загалом польська нація просто не хотіла воювати, не хотіла захищати свої гідності й свободи.

Цю моральну, ідеологічну та інституційну виснаженість Польщі відразу відчули її три основні хижі сусіди, які якраз тоді входили у нові великі фази своєї геополітичної активності та експансивності: Московія, Австрія й Прусія. Не маючи змоги відразу розшматувати Польщу (бо це була надто велетенська держава й вони остерігалися вибуху всенаціонального опору, який міг зродитися як реакція на відкриту агресію), Москва, Відень і Берлін вирішили поступово й методично її ослаблювати й хаотизувати. Використовуючи традицію виборності польського короля й шляхетської демократії, «добрі сусіди» спочатку нав’язали Польщі свого короля (це була насамперед австрійська ініціатива), такого, який би не консолідував, а розбалансовував державу. Ним став у 1697 році саксонський король Авґуст ІІ Сильний з роду Ветинів, який проправив до 1733 року, започаткувавши епоху в польській історії, відому як «саксонська доба» (вона закінчилася аж в 1763 році). «Сильним» його прозвали не за те, що він когось перемагав на полі бою, а за те, що він володів дуже сильною сексуальною активністю (тільки офіційно історикам відомо про його 300 дітей від великої кількості жінок!).