Народно-визвольна боротьба арабів в Османській імперії (1918-1923)

Перша світова війна для Османської імперії, втягненої в неї молодотурками на боці Центральних держав, завершилася катастрофічною поразкою. Військові невдачі та загроза економічного краху змусили султанський уряд Енвер-паші підписати 30 жовтня 1918 р. у порту Мудрос (о. Лемнос у Егейському морі) на борту англійського крейсера "Агамемнон" перемир'я з країнами Антанти.

За умовами цього договору Туреччина передавала союзникам свій військовий флот, контроль над залізницями, поштою та телеграфними лініями країни, виводила війська з арабських територій імперії та демобілізувала армію. Західні країни обумовили право окупувати укріплення проток, населені вірменами вілайєти, а також будь-який стратегічно важливий пункт країни у випадку "загрози безпеці союзників".

Невдовзі англійські війська окупували район Мосула, французькі - Кілікію та території на північ від Сирії, а італійці - південно-східну Анатолію, грецькі війська висадилися в Ізмірі. Поява на турецькій території іноземних військ призвела до стихійної організації підпільних груп і партизанських загонів, що формувалися, головним чином, із колишніх військових. Об'єднання окремих патріотичних спілок під єдиним керівництвом почалося в другій половині травня 1919 р., після того як до Анатолії прибув авторитетний діяч молодотурецького руху генерал Мустафа Кемаль. На Конгресі захисту прав Анатолії та Румелії, що зібрався 4-12 вересня у Сівасі, був обраний Представницький комітет (тіньовий уряд) з 16 осіб на чолі з М. Кемалем.

16 березня 1920 р. султан погодився на формальну окупацію столиці країни і у Стамбулі висадилися французькі, англійські, італійські, американські та грецькі війська загальною кількістю 60000 чоловік. Духовний лідер ісламу оголосив турецьких націоналістів бунтівниками, а військовий суд заочно засудив М. Кемаля до смертної кари.

Поява окупаційних військ у Стамбулі та відверто капітулянтська позиція султана дали змогу лідерам патріотичного руху перейти до активніших протиурядових дій. Представницький комітет оголосив себе національним урядом, а в Анкарі було скликано однопалатний меджліс із 233 депутатів, який прийняв назву Велике національне зібрання Туреччини (ВНЗТ).

Султан відрядив на придушення патріотичного руху війська, але їх ще на марші до Анкари розбили партизани, тоді у червні 1920 р. грецькі війська розпочали широкомасштабний наступ у центральні райони Анатолії. У Східній Фракії греки захопили Ефірне, держави Антанти вирішили силою зброї ліквідувати турецький націоналістичний рух. Тим часом 10 серпня 1920 р. у Севрі біля Парижа було підписано остаточну мирну угоду між Туреччиною та Антантою.

Згідно з її умовами Османська імперія припиняла своє існування, під контроль Англії передавався район Мосула, Франції - території на кордоні з Сирією, Греції - Східна Фракія та Ізмір. Окремо обумовлювалося, що нові східні кордони Туреччини буде визначено на основі двосторонніх домовленостей із незалежними Вірменією та Курдистаном. Встановлювався спеціальний режим проток, капітуляції щодо європейських держав, контроль європейських кредиторів Туреччини над її фінансами.

Але восени 1920 - взимку 1921 рр. відбулися переговори між турецькими націоналістами та представниками російського більшовицького режиму, підсумком яких стала підписана 16 березня 1921 р. у Москві двостороння угода. Кремль пішов на значні територіальні поступки Туреччині (Карська область і райони на південь від Батумі) й розпочав поставки зброї новим союзникам. До кінця 1921 р. турецька сторона отримала 33000 гвинтівок, 327 кулеметів, 54 гармати, 2 військові кораблі, а також багато боєприпасів і великі суми грошей у золоті. Причина таких симпатій до уряду М. Кемаля полягала в яскравій анти-західній, анти-грузинській та анти-вірменській спрямованості турецького патріотичного руху.

Зміцнена завдяки російській до і національна армія, контратакувала грецькі війська й упродовж кривавої битви на річці Сакар'я, що, розпочавшись 23 серпня 1921 р., тривала 22 дні, зуміла переламати хід подій. У результаті цієї перемоги Франція відмовилася від намірів окупувати частину турецької території й підписала з урядом М. Кемаля сепаратний мир. Отримавши наступні великі партії російської зброї, турки підготували великий загальний наступ, що розпочався 26 серпня 1922 р. Для греків удар був цілком несподіваним, почався безладний відступ, під час якого потрапив у полон головний штаб грецького експедиційного корпусу. На початку вересня греки розпочали евакуацію своїх міст у Малій Азії.

Объяснение:

Революційні події 1917—1918 рр. у Наддніпрянщині справили великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, незважаючи на кордони, які їх розділяли. Маючи багаті традиції визвольних змагань, західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їх віковічної мети сприяло і міжнародне становище.

Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політичного розпаду. На Галичину зазіхала новостворена Польська держава. Щоб запобігти цьому українські військовики протягом вересня заснували у Львові таємний старшинський гурток — Центральний військовий комітет (ЦВК), який вирішив "боротися під знаменом соборної України".

16 жовтня цісар Карл, прагнучи врятувати монархію, видав маніфест, в якому обіцяв перетворити Австрію на союз національних держав. 18 жовтня у Львові зібралася Українська конституанта, що мала розв'язати питання державно-правового становища українських земель Австро-Угорщини. До неї входили українські депутати, представники політичних партій, греко-католицькі ієрархи. Українська конституанта проголосила себе Українською Національною Радою (УНРадою) та 19 жовтня одноголосно ухвалила постанову про створення на українській етнографічній території в Австро-Угорщині Української держави.

Про приєднання до Польщі українських земель Галичини оголосили й поляки. 31 жовтня стало відомо, що 1 листопада Польська ліквідаційна комісія планує захоплення влади у Східній Галичині. Було очевидно, що необхідно негайно починати рішучі дії. Але керівники УНРади в той час перебували у Відні, проводячи час за безплідними переговорами з представниками конаючої Габсбурзької монархії.

Тим часом у Львові галицька делегація УНРади просила австрійського намісника передати владу в краї саме їй, а не полякам. Але у відповідь почула відмову та обіцянки. За таких обставин ініціативу перебрав ЦБК, який вустами свого керівника сотника УСС Д. Вітовського заявив, що до виконання військового перевороту все підготовлено і вже неможливо його відкласти, бо наступного дня українці можуть бути вже безсилі супроти польської переваги. Така рішучість і впевненість провідника майбутнього виступу змусила навіть тих учасників наради, які досі вагалися, погодитися з його аргументами. Було вирішено взяти владу в Львові та краї вночі з 31 жовтня на 1 листопада. Штаб збройного повстання очолив ЦБК, реорганізований в Українську генеральну команду (УГК).

Під час повстання було нейтралізовано німецькі й угорські військові частини, обеззброєно польських солдатів і офіцерів львівського гарнізону. Вдалося зайняти головні адміністративні центри, пошту, телеграф, вокзали, склади, міську ратушу. Львів опинився в руках українців. Більш-менш успішно перебирали владу й на місцях. Таким чином у Східній

Законодавчим органом молодої держави стала Українська Національна Рада, яку очолював Є. Петрушевич. Вже 5 листопада вона у програмній декларації проголосила загальне виборче право, рівність усіх громадян перед законом, 8-годинний робочий день, соціальний захист непрацездатних тощо. Виконавчим органом УНРади — урядом — був тимчасовий Державний секретаріат, створений 9 листопада 1918 р. Його першим головою став К. Левицький.

Назву й територіальні межі новоствореної держави уточнив "Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії", ухвалений 13 листопада. Згідно з ним, вона отримувала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) і охоплювала українські частини "бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковиною та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів)". Державними символами ЗУНР стали герб із золотим левом на синьому тлі та синьо-жовтий прапор.

Отже, наприкін. 1918 p. — на поч. 1919 р. на всіх ділянках державного будівництва ЗУНР тривала напружена робота. Та на перешкоді їй стала неприхована агресія ззовні. Запеклі бої з поляками у Львові та околицях, з румунськими військами — під Снятином, Надвірною та на Буковині змусили уряд ЗУНР прискорити заходи щодо об'єднання молодої галицько-української держави з Наддніпрянщиною. Однак, як з'ясувалося, проголошена 22 січня 1919р. злука УНР і ЗУНР не полегшила становища останньої.

Однак Польща збільшувала свої збройні сили значно швидше. Економічний і людський потенціал корінної Польщі значно перевищував ресурси Східної Галичини. Вирішальну роль відіграла військово-економічна до Польщі держав Антанти. У листопаді — грудні загарбники захопили 10 українських повітів, утримували Львів та Перемишль. Столиця ЗУНР після втрати Львова була перенесена до Тернополя, а згодом до Станіслава (нині Івано-Франківськ).