розділові знаки в тексті.
Новий шлях розвитку дугового зварювання відкрив Оскар Кєльберг. У 1904 р. О. Кєльберг засновує фірму «ЄСАБ» з виробництву, головним чином, електротехнічного устаткувавння для суднобудування, що в цей час відома зварювальникам усього світу високоякісним зварювальним устаткувавнням, матеріалами й технологіями. Починаються його дослідження зі зварювання, у результаті яких у 1907 р. був створений плавкий електрод у вигляді відрізка дроту, покритого за до клея чи порошком силікатів.
Так винахідник хотів запобігти стікання електродного металу при зварюванні швів у ст…льовому положенні, але додатково виявив, що поліпшується й захист зони зварювання. Тому в патенті сказано, що ціль покриття – «захистити розплавлений метаал від кисню й азоту повітря й забезпечити належні фізичні й хімічні властивості шва, а також уможливити зварювання в усіх положеннях».
Непокритим залишався тільки один кінець що вставлявся в електродотримач і торець електрода на іншому кінці, яким запалювали дугу. Він запропонував обмотувати металевий стержень азбестовим шнуром силікатом натрію (рідким склом). Тонкий алюмінієвий дріт намотувався поверх покриття. Шлаків від такого покриття утворювалося стільки, що забезпечувався досить надійний захист із точок металу, що утворяться й зварювальної ванни. Алюміній виступав у ролі розкислювача й забезпечував видалення кисню. У 1917 р. англійський інженер С. Джонс одержав патент, за яким на оплетку з азбесту або іншого непровідного матеріалу наносилася спеціальна паста, що складається зі шлаків і рідкого скла. Розроблювачі звернули увагу й на матеріал електродного стрижня. У 1917 р. в Америці випускали 8 типів спеціалізованих електродів що відрізняються один від одного маркою сталі з якої виготовлений електрод. У цьому ж році американські вчені О. Андрус і Д. Стреса винайшли новий тип електрода.
Сталевий стрижень був обгорнений смугою паперу, приклеєної силікатом натрію. Папер при горінні електрода давав дим що відтискував повітря із зони зварювання. Виявилася ще одна цікава властивість покриття – дуга запалювалася відразу, із першого торкання, і не гаснула при подовженні. У 1925 р. англієць А.О. Сміт трохи змінив конструкцію штучного електрода на папір за до рідкого скла наносилися порошкоподібні компоненти що поліпшують захист і легують метал шва. У міру додавання різних компонентів покриття ставало товще а якість наплавленого металу краща. У цьому ж році французькі винахідники О. Са-Разен і П. Монейрон розробили покриття що товстим шаром наносилося на металевий стрижень. Компонентами в рецепті покриття стали з’єднання лужних і «лужноземельних» металів: польовий шпат, крейда, мармур, сода. Елементи (калій, натрій і кальцій) мають низький потенціал іонізації що забезпечує легке порушення дуги й підтримку її горіння.

Новий шлях розвитку дугового зварювання відкрив Оскар Кєльберг. У 1904 р. О. Кєльберг засновує фірму «ЄСАБ» з виробництва, головним чином, електротехнічного устаткування для суднобудування, що в цей час відома зварювальникам усього світу високоякісним зварювальним устаткувавнням, матеріалами й технологіями. Починаються його дослідження зі зварювання, у результаті яких у 1907 р. був створений плавкий електрод у вигляді відрізка дроту, покритого за до клея чи порошком силікатів.

Так винахідник хотів запобігти стікання електродного металу при зварюванні швів у стельовому положенні, але додатково виявив, що поліпшується й захист зони зварювання. Тому в патенті сказано, що ціль покриття – «захистити розплавлений метал від кисню й азоту повітря й забезпечити належні фізичні й хімічні властивості шва, а також уможливити зварювання в усіх просторових положеннях».

Непокритим залишався тільки один кінець, що вставлявся в електродотримач, і торець електрода на іншому кінці, яким запалювали дугу. Він запропонував обмотувати металевий стержень азбестовим шнуром, просоченим силікатом натрію (рідким склом). Тонкий алюмінієвий дріт намотувався поверх покриття. Шлаків від такого покриття утворювалося стільки, що забезпечувався досить надійний захист із точок металу, що утворяться й зварювальної ванни. Алюміній виступав у ролі розкислювача й забезпечував видалення кисню. У 1917 р. англійський інженер С. Джонс одержав патент, за яким на оплетку з азбесту, або іншого непровідного матеріалу, наносилася спеціальна паста, що складається зі шлаків і рідкого скла. Розроблювачі звернули увагу й на матеріал електродного стрижня. У 1917 р. в Америці випускали 8 типів спеціалізованих електродів, що відрізняються один від одного маркою сталі, з якої виготовлений електрод. У цьому ж році американські вчені О. Андрус і Д. Стреса винайшли новий тип електрода.

Сталевий стрижень був обгорнений смугою паперу, приклеєної силікатом натрію. Папір при горінні електрода давав дим, що відтискував повітря із зони зварювання. Виявилася ще одна цікава властивість покриття – дуга запалювалася відразу, із першого торкання, і не гаснула при подовженні. У 1925 р. англієць А.О. Сміт трохи змінив конструкцію штучного електрода: на папір за до рідкого скла наносилися порошкоподібні компоненти, що поліпшують захист і легують метал шва. У міру додавання різних компонентів покриття ставало товще, а якість наплавленого металу краща. У цьому ж році французькі винахідники О. Са-Разен і П. Монейрон розробили покриття, що товстим шаром наносилося на металевий стрижень. Компонентами в рецепті покриття стали з’єднання лужних і «лужноземельних» металів: польовий шпат, крейда, мармур, сода. Елементи (калій, натрій і кальцій) мають низький потенціал іонізації, що забезпечує легке порушення дуги й підтримку її горіння.

Объяснение: