РОБОТА НАД ТЕКСТОМ
Тихий смуток душі
Села – як люди. Є в них свій день народження, є й останній день . Скільки хто житиме, радітиме сонцю – нікому не відомо. «Все тече, все минає», – сказав філософ. А пам’ять? Лише вона дзвінкою струною відлунює у серці, не дає стати черствим, байдужим, безбатченком. «Людина завжди повинна знати, звідки пішла в життя», – був переконаний Олександр Довженко. Здається, чи не головний зміст українських звичаїв і обрядів – саме пам’ятати. У дні великого й світлого Христового воскресіння не лише радіємо, тішимося весні життя, а й пам’ятаємо. На Великдень, у провідну неділю йдемо на цвинтар, справляємо тризну, згадуємо рідних, молимося. Побував і я на могилі матері. Тихий спокій ненька знайшла не в рідному селі, а в новоз’явленому місті. Ні, це не було материне бажання, все сталося попри її волю. Правічна селянка на старість змушена була стати міською мешканкою, назавжди попрощатися з рідним селом, де виросла, де тривалими століттями жили її предки. Залишала вона, як і багато односельців, рідну місцину з гарячими сльозами на очах. Бо це були похорони. Похорони... села. Село Вільшаниця розташувалося всього за три кілометри від Яворова – районного центру. Здавна воно було особливим поселенням. Мало інакшу, ніж сусіди, говірку, вимову. Такого ґрунту навкруж теж було не знайти – «щирий пісок». Звісно, така земля не дарувала вільшанівцям рясних і щедрих врожаїв. Тому й, либонь, шукали себе у рукомислі, народних промислах. Лише у Вільшаниці (і більше ніде) вміли виплітати з рогозу пантофлі, кошики, брилі — ажурні, елегантні, надмодні. Не знайти було, пам’ятаю, в селі хати, де б довгими зимовими ночами не палахкотів вогник свічки чи не горіла згодом лампочка. Під їхнє світло люди творили з боднару чи шавару (різновиди рогозу) чудові вироби. Скільки тепла й натхнення вкладали у них! Вільшаницькі пантофлі з’являлися не лише на базарах Львова, а й багатьох міст України. Про них знали і в західних країнах, і в цілому тодішньому Союзі. Це був, звичайно, заробіток. Щоправда, важкий. Треба було не лише добряче накрутитися руками стебел з рогозу. Здається, чи не найважчою справою ставав пошук сировини. Доводилося за нею їздити на далекі відстані, самому заготовляти. А це означає — холодної осінньої пори годинами клякнути у воді, аби нажати серпом рогозу, відтак висушити, зуміти вилучити з кожної стебелини пружний та гнучкий білок. У навколишніх селах почасти з вільшаницьких рукомесників кепкували. Ні, не з роботи. Радше брала заздрість за можливість заробити якусь позаколгоспну копійчину. Тож старалися вколоти на кшталт «кобельки» – в розумінні «кошики». Та Вільшаниця здивувала не лише споконвічним народним промислом. У шістдесятих роках минулого століття під її щирим піском геологи знайшли золотавого кольору сірку. Велика хімія, як називали тоді відкриття найбільшого в колишньому Союзі сірчаного рудника, принесла заробітки, але й екологічні
проблеми, навічно поглинула Вільшаницю й ще з десяток сіл і хуторів. Гори, що з’явилися на яворівській рівнинній землі від так званих породних відвалів, засипали чудові озера Сльоза, Вир, річку Вільшаниця, прекрасні луки. Водою було залито ліс. Краса загинула. Нині припинили і видобуток сірки, не стало «великої хімії». Залишилися хіба що великі проблеми. І насамперед екологічні. Від Вільшаниці залишився лише цвинтар. Німий свідок. Постояв я тут на провідну неділю за своїх колишніх односельчан. І брали мене щемні та невсидливі спогади, серце перебирало струни смутку. Як сказала поетеса, у зіницях печалі, як в чорній воді, відбивалися люди, дерева, обличчя. Вільшаниця живе в мені. На щастя, живе вона і в душах тих, хто ніколи не мешкав у ній. Завітайте до селища Шкло чи навіть у місто Новояворівськ — населених пунктів, що змінили свій адміністративно-територіальний статус або з’явилися на світ через «велику хімію», а отже, через зникнення з географічних мап інших сіл. Завітайте і побачите, старовинний вільшаницький промисел – виплітати з рогозу пантофлі, кошики, брилі – не зник. Його премудростей навчилися мешканці багатьох навколишніх поселень. Нині їхні вироби неодмінно побачите не лише на ринках України, а й Польщі, Росії, інших країн. Ці ажурні творіння – як пам’ять про добрі справи Вільшаниці, про її красу, роботящих людей. Пам’ять живе. І тремтить, як вогник вечірньої свічки, у душі моїй тихий смуток...
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ВИКОНАЙТЕ ВСІ ПИСЬМОВО 1.Прочитайте текст, складіть його план. 2. Визначте тему, основну думку, стиль. 3. Як розумієте назву тексту? 4. Випишіть з тесту географічні назви, з якою областю вони пов’язані? 5. Випишіть цитати про село та народні ремесла. 6. Виберіть із тесту про народні традиції та свята. 7. Які емоції викликав у вас текст? 8. Автор використав цитату Олександра Довженка. Яка цитата з цього тексту вас найбільше вразила?

YarMax    1   14.05.2020 13:55    41