продожить диалог дедушки и внука о войне. Маленький хлопчик підійшов до дідуся і запитав.

-діду, а ти воював?

-звісно,онуку.

-як це було? Запитав хлопець.

-Це був дуже жахливий час.

-Це був дуже жахливий час, коли ніхто не знав чи повернеться він знову додому, чи побачить рідних, а чи буде взагалі завтра?

-А скільки тобі тоді було років, діду?

-Мені було 17 років

-То, певно, ти мав змогу не йти на війну, а залишитися дома біля рідних. Міг хтось піти інший воювати.

-Міг, але не хотів я сидіти вдома, коли на мою Батьківщину нападали загарбники, які хотіли тут все знищити!

-А якби ти знав, що загинеш, все одно пішов би на війну?

-Так. Я хотів, щоб на цій землі був мир, я хотів захистити своїх рідних, я хотів, щоб й у майбутньому було мирне небо над головою. І я був готовий віддати своє життя, аби війна якомога швидше закінчилася.

Онук побачи у очах старого сльози. Дід продовжував:

-Війна, мій хлопчику, це дуже страшно. Мир дістався дуже дорогою ціною. Хтось загинув, так і не дійшовши до Перемоги, але кожен з цих людей справжній герой і вони живі, поки жива наша пам'ять про них.

У онука також почали йти сльози. Він обійняв діда і тихенько сказав:

-Дякую...

-Головне ніколи не забувати ті страшні роки, щоб таке лихо більше ніколи не повторилося. І пам'ятати людей, які загинули тоді, заради миру зараз. Ніхто не забутий, ніщо не забуте.