Прочитайте текст. Чи можна його назвати оповіданням? Визначте
композицію тексту. Поясніть роль прямої мови в тексті.
Зелені будиночки стоять на самому березі озера й хитруватими очима роздивляються, що діється навколо. Голосним
ячанням у сонячному небі перегукуються чайки: злітають угору, зависають на мить і стрімко шугають у дзеркальну блакить.
Посеред озера — зелений кучерявий острів. За ним — голуба,
з червоними пасмами, причепурена білими хмаринками долина. А над нею — розчервоніле сонце. Наче їздовий, тримає воно
золотаво-червоні промені-віжки, що по берегах.
З лісу, наче дядько Лев з «Лісової пісні», наближається
до мене чоловік. По всьому видно — місцевий. Привіталися.
— Милуєтесь Світязем? — питає.— Ач, прокинувся. Ото
вже, бігме, цілу ніч бушуватиме!
— Але ж усе так якось раптово, несподівано…
— А він завжди так. То лагідний, спокійний, а то як збуруниться — аж береги стогнуть.
— А я було замріявся, здавалося, що ось-ось з’являться на
березі русалки.
— Е-е-е! Де вже тепер ті русалки… Оце хіба у святеньку
неділю понаїздять усякі патлаті й розмальовані — трощать,
рубають, пиляють, палять. Перепаскудять усе довкола, потім
сідають у машини та їдуть собі. Щоб їм стежка сюди заросла!
— Скажіть, будь ласка, а звідки в озера назва — Світязь?
— Люди по-різному кажуть. Чимало легенд чули ми про
нього. А розповім я вам ту, яку почув від свого діда.
Мій співрозмовник на мить замислився, а відтак почав:
— Правічним лісом, важко ступаючи, йшов молодий Витязь. Вертався з далекого походу. Його могутні груди були пробиті списом, і широкою долонею він затуляв глибоку рану. Підійшов Витязь до столітнього дуба, сперся на нього, відпочив
трохи й рушив далі. Кроки гулко відлунювали у правічному
лісі. Дерева схиляли свої крони лапаті віти й підтримували його. Від кожної краплі крові з його грудей земля
озивалася стогоном. Потроху сили полишали Витязя. Ступив
він іще кілька кроків — і впав. Відтак підвів голову і крізь
крислаті віти побачив світло. Воно кликало його. З останніх
сил підвівся Витязь і пішов на те світло. Невдовзі вийшов
з лісу. І побачив він велике озеро. Ступив до нього і впав біля
самої води.
Захвилювалося озеро, зашуміло. Вітер набирав пригорщами цілющу озерну воду і скроплював нею груди молодого
Витязя. Коли Витязь розплющив очі, то побачив, що рана загоїлася. Устав він, низько до землі вклонився Світлому озеру.
Відтоді і стало називатися воно Світязь, тобто Світло і Витязь.
Я був зворушений оповіддю і щиро подякував йому. Стомлений Світязь уже заспокоювався, лягав спочити.
Я ще раз подякував, попрощався з добрим чоловіком і пішов у свій затишний будиночок. Та почута легенда не давала
спокою у вірші, у музику. Дрімота таки здолала
мене, і я незчувся, як заснув.
Прокинувся від дзвінкоголосого ячання, що долинало
з озера. З диво-озера! Я вийшов до нього і побачив, що воно
ніжиться в ласкавих сонячних променях. У стоголосій круговерті шугають над ним чайки.
І раптом, наче далеке відлуння, у душі забриніли слова:
«Ти слава моя голосна і прадавня, Світязь!».
Серце моє співало. Я взяв нотний папір і записав кант мелод

olyavlas23    1   23.05.2020 13:22    4