Придумати кінцівку цього твору улянка любила цю галявину. вона була як райдужне око старого лісу, як зелене кругле озерце, як жива парасолька, виткана з мільйонів пелюсток. рослини тут навзаводи пнулися до сонця. і всіх перемагав петрів батіг, він із високої гнучкої стеблини озирав галявину блакитними жаринами своїх квітів. за ним поспішали смутні лілові дзвоники, а за дзвониками пнулися вгору білі парасольки деревію та вінички блідо-рожевої материнки. тут улянці завжди пригадується дідова казка. є в лісі найглухіший з усіх закуток. захований він від звірів і від людей. залетить туди часом зозуля і, налякана завороженою тишею, відразу поспішає геть. тільки їжаки, як смеркне, перекочуються там таємничими клубками. а ще під чорним каменем живе старий вуж. він такий старий, що жовтогарячі цятки на лакованій голові вицвіли й стали білими, як кружальця з березової кори. у тому закутку, схилившись над ручаєм, цвіте полум'яна квітка. це чарівне чарнамай-зілля. кажуть, жив тут колись дід чарнамай. усі звірі, птахи, усі лісові гади були в нього на послузі, бо знав він віще слово. вовки приносили йому м'ясо вепра, птахи збирали найкращу полуницю, вужі, гадюки й ящірки діставали духмяні й ніжні гриби, які ростуть під землею і ніколи не показуються на денне світло. коли дожив дід до півтораста років, прийшла й до нього смерть. і ось у тих місцях, де жив колись старий чарнамай, виросло над ручаєм товсте м'ясисте стебло, а на ньому розцвіла червона, гаряча, як вогонь, квітка. ніхто ще її не бачив ніколи. а хто знайде її та зірве, той ніколи, скільки житиме, не буде сиротою. кожна стрічна жінка буде йому матір'ю, кожний чоловік — батьком, юнак — братом, а дівчина — сестрою. у кожній сім'ї стане він рідним, серед усього народу — улюбленим сином. як ітиме він глухою пущею — розступиться пуща, шлях широкий проляже. як ітиме через болото — висохне твань, ствердне трясовина. а все через те, що знатиме він віще слово. ось іде улянка лісом. аж ось такі пішли яри та стрімкі кручі, уже ні стежки, ні голосу уже й птахи затихли. і дерева почали зустрічатись незвичайні. ось береза як береза, а тільки покручена, наче в тузі заломила білі свої руки. дуб як дуб, а тільки низенький, кривобокий, мов приплюснула його зверху чиясь дужа долоня. терни кущавляться, як колюча борода, гриби з тарілку завбільшки мов стежать за кожним кроком дівчини, і зеленими важкими краплинами капає з них отрута. як проповз між дерев старий вуж з руку завтовшки, зупинилась улянка — йти далі чи назад повернутися? глянула — і серце зайшлося: зовсім близько під кручею ручай дзвенить, і над ним схилилась червона вогненна квітка з ясним, як шматочок неба, сердечком усередині. «чарнамай-зілля! » — шепоче улянка. кинулась уперед, простягла руку. і все зникло: ні ручая, ні квітки. лежить дівчина в траві, розкинувши руки, а світлу галявину стережуть густі липи.

annbobrovska    3   03.08.2019 12:00    7