ОЧЕНЬ ВИПИСАТИ З ТЕКСТА РЕЧЕННЯ ЗІ СПОЛУЧНИКАМИ І написати який сполучник ( сурядності чи підрядності)
Ось текст:
Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: "Шнель, бидлота, шнель!" Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціґа.

Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: "Гут… кіндер… гут". А коли німців повели у барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німців, вдови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин та дітей, часом приносили щось із одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів "фрау".

У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість "шнеляти йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.

Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.

Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.

— Бидлота, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.

Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.

Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…

Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. В рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:
— Ви не знаєте, де наш тато?..

​

ответ:  Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і (сурядний) розпачем.Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли (підрядний) охоронець чіплявся поглядом і (сурядний) байдуже погиркував: "Шнель, бидлота, шнель!" Вони не любили цей народ, не любили будинки, які (підрядний) мали тут поставити, але (сурядний) тільки-но звівся фундамент, як (підрядний) щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і (сурядний) не дряпали шкіру, немовби  (підрядний) розмовляли з полоненими про те, що (підрядний) цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціґа.  Коли (підрядний) протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і (сурядний) посіяв нагідки. Де (підрядний) він узяв те насіння, невідомо, але (сурядний) ми, діти, добре пам’ятаємо, як (підрядний) він клав між грудочками зернини, як  (підрядний) потім притоптував їх і (сурядний), повернувшись до нас, усміхався: "Гут… кіндер… гут". А коли (підрядний) німців повели у барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і (сурядний) поставили на грядці. Уранці, коли (підрядний) їх вивели на роботу, ми ще спали, але (сурядний) навіть крізь сон я чула, як (підрядний) скреготіли в розчині лопати, як (підрядний) стукали дужками відра, як (підрядний) надсадно бухикав Фрідріх і (сурядний) гиркав охоронець. Місто давно не сердилося на німців, вдови жаліли їх і (сурядний) роздивлялися картки їхніх дружин та (сурядний) дітей, часом приносили щось із одягу — старий піджак або (сурядний) картуз, та (сурядний) ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів "фрау". У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і (сурядний) білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи (сурядний) забувши, що (пілрядний) ми вже бачили, а (сурядний) чи (сурядний) хотів похизуватися, які( підрядний)в нього чепурні діти. І (сурядний)ми у відповідь цілу весну і (сурядний) ціле літо топтали і (сурядний) розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і (сурядний) брудний, що (підрядний) ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли (підрядний) він саджав нас на коліна та (сурядний) співав своїх дурних німецьких пісеньок.  Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і (сурядний) харкав кров’ю. Охоронець замість "шнеляти" простягав йому цигарку і (сурядний) дозволяв лежати під стіною.  Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і (сурядний) квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що (підрядний)самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і (сурядний) навіть сплакували.  Одного ранку його знайшли під стіною барака, де (підрядний) він стояв спиною до людей, понуривши голову. — Бидлота, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і (сурядний) тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.  Коли (підрядний) зняли його і (сурядний) взяли на руки, то здивувалися, що (підрядний) немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і(сурядний) навіть не насипавши горба.   Якось посеред грудня я сиділа на вікні і (сурядний) раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а (сурядний) вона цвіла собі під вікном. Була велика і (сурядний) кошлата, не квітка, а (сурядний) півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб (підрядний) зірвати, і (сурядний) відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і (сурядний) зв’язаний нами хрест…

За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і (сурядний) не всохла підлога.  Стіна не піддавалася дрилю, а (сурядний) потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли (підрядний) вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. Дриль пошкодив їм черевички, але (сурядний) дівчатка дивилися на нас, мов (підрядний) живі, і (сурядний) запитували: — Ви не знаєте, де (підрядний) наш тато?..

Объяснение: