Напишіть мені творче завдання: як відродити духовність людини? )

Iснує давня легенда. Два Будiвельники везли тачки, наповненi камiнням. Одного з них спитали: 

- Що ти робиш? 

- Та от звелiли возити камiння - вожу! - байдуже вiдповiв вiн. 

- А що ти робиш? - запитали другого Будiвельника, що, як i перший, натомлено тягнув важке камiння. 

- Я будую Собор Святого Петра, - з гiднiстю вiдповiв той. 

Це - дуже повчальна легенда, бо доводить нам непохитну iстину: без вiри у своє високе призначення ми не зможемо пiднятися над сiрою буденнiстю, наповнювати свої серця чистими iдеалами та самовiддано "будувати собори". Без цiєї вiри людина все життя просидить непомiтно у затишку i буде задовольнятися малим, не розумiючи неспокою iнших. 

Та на цьому неспокої, високому духовному горiннi здiймались неперевершенi собори минулого: творiння Гомера i Шекспiра, Шевченка i Пушкiна, Чайковського i Рерiха. Всi науковi вiдкриття, одважнi географiчнi експедицiї йшли вiд одержимостi духом i великої вiри у Бога, людину i своє призначення. "Хто моря переплив i спалив кораблi за собою, той не вмре, не здобувши нового добра", - сказала Леся Українка. Я думаю, що цi слова можуть стати влучним гаслом життя тiєї людини, яка присвятила себе справi духовного збагачення людства. 

Переконаний, що справжня людина починається там, де вона обирає важчу й вищу дорогу. А що є важчим i вiдповiдальнiшим за служiння духовним iдеалам, за їх виборювання, щоб нести їх потому людям? Згадаймо: нiде так не калiчили душу людини, як в Українi. 

Вороги вiками, роздираючи українську землю, примушували зрiкатися Бога своїх батькiв, зрiкатися рiдної iсторiї та мови, забувати традицiї, зрiкатися врештi-решт себе. Та українська нацiя вистояла, зберiгши свої духовнi собори; вже десять рокiв вона живе суверенним життям, проголосивши 24 серпня 1991 року свою незалежнiсть. 

Сьогоднi ми живемо в неспокiйному свiтi. Криза духовностi людства нинi є найбiльшою тривогою свiту. Я не думаю, що треба доводити, наскiльки змiлiли душi в умовах сьогоднiшньої боротьби за "своє мiсце пiд сонцем". Це не секрет, що духовна хвороба пiдкошує сили нашого суспiльства, яке так довго виборювало право називатися вiльним i незалежним. Забувають старих, вiдрiкаються вiд малих, нехтують бiблiотеками, музеями, театрами. Чи не є це тiєю духовною кризою, з якої ми всi повиннi виводити нашу Україну? Повторюю: всi! 

А для цього - починати треба iз себе, iз своєї життєвої позицiї та своїх iдеалiв. Тiльки маючи чисту душу i прагнення, ми зможемо принести якнайбiльше користi своїй землi, залишити по собi свiтлу дорогу, якою пiде наступне поколiння. Це важлива, але, я думаю, не така вже й важка справа. Просто кожний на своєму мiсцi повинен пам'ятати, що вiдродження в Українi починається i з нього теж. А може - саме з нього в першу чергу...