зміст твору в дрозда білий кінь шептало ​

Iшов пiдпасок i тягнув позад себе батiг, потiм хвацько стрельнув ним, сказавши дядьковi Степану, що йому потрiбен кiнь для приводу. Шептало зiщулився вiд звуку батога, шарпнувся разом з iншими кiньми в закуток й гидливо пiдiбрав губи, бо ненавидiв табун, гурт i загорожi. Спочатку бригаднi конi глузували з нього, потiм самi стали його обходити.

Неприємна, знайома млявiсть — провiсниця всяких прикростей — закралася в груди коневi. Звичайно, вiзьмуть його, хоча завтра вихiдний i хотiлося 6 вiдпочити. З конюхом у Шептала особливi стосунки: той його не б'є, не посилає на важку роботу, бо вiн — бiлий кiнь, а потрапив у бригадне стовпище через злий випадок.

I все-таки вибiр упав на Шептала, який вважав принизливим для себе цiлий день ходити по колу або в упряжi по вулицях святкового мiста (хай соромно буде людям, якi загнуздали його, бiлого коня!).

Шептало шукав виправдання конюховi — значить, вiн не мiг iнакше вчинити. Ще коли його, молодого й гордого, привчали до упряжi, ганяли до сьомого поту, до кривавих рубцiв, вiн зрозумiв, що люди рано чи пiзно його зломлять, тому краще прикинутися покiрним. Вiн не розумiв деяких коней, котрi на кожному кроцi намагалися суперечити, огризатися, адже цим нiчого не досягнеш, окрiм батога.

Шептало йде трохи ззаду й уявляє, що не його женуть на водопiй, а вiн жене i табун, i конюха разом з ними. Вiн пiднiмає голову й ласкаво, заклично iрже. Але його тут же наздоганяє Степанiв батiг i лайка. Образа була така несподiвана, така болюча, що Шептала охопив вiдчай. Вiн побачив своє пiдневiльне, принизливе становище без прикрас.

Запах трав на косогорi нагадав Шепталовi дитинство, як вiн бiг за матiр'ю лошам-стригунцем, як мати розповiдала йому про його дiдiв-прадiдiв — гордих бiлих коней, що гарцювали в цирку.

Шептало навiть не став пити воду, хоч дуже хотiв, i конюх це помiтив, вилаяв його знову й сказав пiдпасковi загнуздати. Кiнь раптом гостро вiдчув свою неволю. I коли хлопчак ударив його пужалном, вiн шарпнувся, вирвав повiд, звiвся на заднi ноги, потiм опустився i помчався в лугову синь. Тепер вiн був справжнiм бiлим конем, вiдважним та одчайдушним, як його далекi предки.

Шептало легко й вiльно бiг. Не було нi хомута, нi голобель, нiхто його не смикав. Вiн качався у травi, плавав у рiчцi, пив чисту воду. Починався дощ, небо перерiзала блискавка, i раптом Шептало побачив у водi себе — прекрасного бiлого коня. Це його засмутило: протягом усього життя в конюшнi вiн обманював себе, бо давно же був не бiлим, а бруднувато-сiрим, попелястим конем, ось чому Степан i насмiлився хльоскати його батогом. Шепталовi раптом захотiлося почути голос конюха. Хай вiн буває iнколи злим, але ж [при службi, та ще з такими кiньми, як у них, з ким не буває. Шептило побiг до конюшнi i, згадавши, що вiн досi бiлий, викачався в калюжi. Навiщо видiлятися? Нiкому й нiчого цим не доведеш. Краще прикинутися сiреньким та покiрненьким. Сьогоднiшнє перешумить, з конюхом вони порозумiються, недаремно ж бiлим коням дано розум.

Шептало пiдбiг до зачиненоï загорожi, встромив голову мiж жердин i задрiмав.