Твір якою я бачу людину сучасності за поезіями В. Симоненка і Л. Костенко

Любити все прекрасне і земне і, говорити правду..." — так, роздумуючи про громадянське покликання письменника, стверджував Василь Симоненко. Й справді, його чесне і щире слово несло людям художню правду про людину і світ, тому й тривожать душу його вірші.

Витоки творчості В. Симоненка — у фольклорі, у творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.

Як талановитий і принциповий поет, В. Симоненко мав власний погляд на речі, своє розуміння сутності людини на противагу загальноприйнятому в радянські часи погляду на людину як на гвинтик у "загальнопролетарському механізмі". Свої роздуми він виклав у поезії "Ти знаєш, що ти — людина", в якій змушує читача замислитися над цим складним питанням:

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

В.Симоненко наголошує на унікальності кожної особистості, її неповторності. Окрім того, поет роздумує над швидкоплинністю людського життя. На його думку, слід цінувати кожну мить життя, бо вона неповторна:

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи! - это про В.Симоненка

Велика проблема сприйняття сучасними людьми деяких поетів – це постійна зустріч із їхніми «типовими» творами, які вже чомусь не захоплюють. На жаль, від цього страждають саме найвидатніші представники епох. Коли історія невпинно крокує, змітаючи все за собою, людина запам’ятовує лише стереотипно закарбовані рядки. Це стосується як українських, так і зарубіжних письменників: Шевченка знають за «Заповітом», «Мені тринадцятий минало» та ще кількома; Пушкіна – за «Мороз і сонце», «У лукомор’я дуб зелений»; Аполлінера – за «Голубкою і водограєм» тощо. Колись ці твори людина вважала неповторним шедевром, але через надмірний акцент на них їх сенс розмився. Проте, щоб пізнати класиків глибше, треба самостійно шукати щось нове в їхніх творах, скрите від ока громадськості…

Ще донедавна я вважала, що має минути багато років, щоб поет став «типовим» і в його творчості виділились «типові» твори. Але спілкування зі сучасною молоддю, особливо в соціальних мережах, відкрило мені шокуючий факт: ми вже втрачаємо усвідомлення унікальності авторів, які живуть поряд. Передовсім – Ліни Костенко.

Ми забули, як це дивуватися кожному її твору, шукаючи щось таємниче. Ми звиклися з її віршами. А все тому, що в більшості випадків ми знаємо її «стандарти», ділимося цитатами з них, поширюємо їх: «Страшні слова», «Не треба класти руку на плече», «Спини мене, отямся і отям» і так далі. Ми це сприймамо вже як належне, як частину атмосфери українських соцмереж, як простий б нібито процитувати класику і зробити уявлення про себе «більш інтелігентним». Поезія – це не стандартні рядки, мало розумілі через постійне використання. Кожен поет має свою жаринку, яка мусить розпалювати вогнище в людських душах або, принаймні, гріти їх, а не займати простір на «стіні», створюючи певне враження.

А як щодо духовності? Як щодо протесту проти аморальності, наявності глибинного християнського начала? Якщо задати такі запитання, «соцмережні поціновувачі» творчості Костенко подумають, що я, певно, помилилася з автором. Ми не знаємо широких тематичних виявів глибинної християнської духовності у творчості Костенко. Хоча вони важливіші, ніж ми думаємо, адже поетеса творила і в умовах радянського режиму, коли будь-яка духовність зводилася до штучних атеїстичних норм суспільства. У цих жорстких рамках, у роки довгого мовчання вона змогла залишатися Духовною і Людяною поетесою.- Ліна Костенко

Прочитай это, и как-то совмести их что бы получился один текст. Всё что могу