Твір роздум ,,що є людина на землі"

За грядою віків, за сивою пеленою часу бачаться мені мої далекі пращури, "добрі та нехитрі”, які понад усе на світі любили сіяти та ростити хліб, обробляти землю-годувальницю. Не одне століття відділяє нас від тієї знаменної доби, коли перші князі починали організовувати Київську державу, коли жили і відважно боролися, захищаючи свої кордони, Володимир Великий і Святослав, Роман і Данило Галицький. 

А скільки подвигів, скількох велетів духу народила за роки свого існування Запорізька Січ! Богдан Хмельницький та Іван Сірко, Петро Сагайдачний і Тарас Трясило, Максим Кривоніс та Іван Богун… А скільки безіменних героїв-лицарів, які, боронячи південні рубежі України, визволяючи полонених з рабства, примушували здригатися татарських ханів, спопеляли фортеці султанів, громили добірні полки польських шляхтичів. Стамбул і Кафа, Синоп і Трапезунд, мабуть, і досі пам’ятають запах порохового диму з козацьких мушкетів. 

Гордістю нашого народу була і залишається діяльність одного з найвидатніших політичних провідників козацької України — гетьмана Івана Мазепи. Своїм політичним і дипломатичним талантом, ерудицією та культурою він зміцнив авторитет гетьманської України. 

XIX століття виплекало чи не найбільших велетів української духовності — Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка. І це попри те, що в нашої нації у ці лиховісні часи російський "старший брат” намагався відібрати все — від мови до "латаної свитини”. 

Але, напевно, така вже доля нашого народу — жити і виживати, через дар пам’яті бути невмирущим. 

Людина — це унікальна істота, яка є не просто творінням вищого розуму, призначеним для якихось практичних цілей, не просто відображенням Божої мудрості, могутності, творчого потенціалу. Людина, з точки зору християнства, є особою, яка має власний розум, власну волю, власні почуття. Призначенням людини, як вчить Біблія, є творити добро. 

Людина безсмертна не лише в релігійному розумінні, але й у своїх ділах. Усе, що кожен із нас зробить, матиме свій слід у майбутньому і, таким чином, стане вічним, хоча самої людини давно вже й не буде. Найзагальніше покликання кожної людини — жити. І жити гідно. Часто ми "купуємося” на зовсім дрібні і скороминущі речі, а це принижує людину, робить її життя нецікавим і примітивним. Крім основного призначення, кожен з нас, я вважаю, має своє особисте покликання. Бог кожного з нас знає і любить, і кожного наділяє тим чи іншим талантом, чи якоюсь характерною властивістю, яку людина може розвинути або змарнувати. Навіть якщо не відчуваємо у собі здібностей до мистецтва, науки чи спорту, то все одно можемо розвивати в собі щедрість, терпимість, порядність та інші чесноти, яких нам дуже часто бракує у житті. Для кожного з нас дуже важливим є те, як ми зуміємо повестися у дріб’язкових, буденних справах. Бо часто людина грішить тим, що будує якісь величезні плани, мріє про високе життя і не вміє бути уважною до щоденних потреб своїх ближніх. 

Цінність життя людини повинна вимірюватися кількістю добра і любові, вкладених нею у кожну, хай і невеличку справу. Люди повинні жити в дружбі, злагоді, допомагати один одному. Але та до тільки тоді буде шляхетною, якщо вона є безкорисною. Ми з самого дитинства живемо в суспільстві, серед інших людей, і постійно відчуваємо на собі їхню опіку та внутрішню потребу якогось ставлення до них. Вже самою природою передбачено, що сильніший повинен піклуватися про слабшого. І, власне, сила сильного полягає в тому, наскільки він використовує її для служіння іншим. Батьки не просто виховують нас, дітей, забезпечують їжею, одягом, відсилають до школи; вони люблять і піклуються про нас. Мама не сподівається якоїсь особливої нагороди від дитини; вона просто любить її, і цього їй досить. Так може будуватися і суспільне життя.