Твір на тему світ лови в мене та не спіймав сковорода

Бог вділив усіх грунтами – 
Це пропасти може теж. 
Жереб мій із бідняками...
Григорій Сковорода 

…Світає. Ранок дихає свіжістю, повіває прохолодний вітерець, сумна верба купає в Мінозі свої зелені віти. Чути ґелґотання гусей... І сопілка, люба серцю сопілонька! Дитинство... Натруджені руки старенької мами, передчасно посивілий батько... Ну годі, годі вже. Пора... 

Вітре-цигане, кличуть в дорогу 
Гори високі, далекі краї, 
Трави у росах, місяць і зорі, 
Вогнища ночі й думи сумні... 

І знову в дорозі мандрівний філософ. За спиною все та ж худа торбинка, а в ній — скибка житнього хліба, та ще сопілка... Угорщина, Словаччина, Польща, Петербург, Братислава, Відень, Будапешт; університети, лекції, бібліотеки, філософські праці, іноземні мови, диспути. Не шеляги в кишені, але ж нові знання, нові ідеї!.. А далі.., далі Україна... 

Стоїть явір над горою, 
Все киває головою, 
Буйні вітри повівають, 
Руки явору ламають. 
А вербички шумлять низько, 
Заколишуть мене в снах, 
Тут тече потічок близько, 
Видко воду аж до дна... 

країна. Тут пізнав Сковорода і «панську ласку», і ненависть, і заздрість, бо бачив усіх «народних пиявок» наскрізь: 

Той безперервно стягає поля, 
Той іноземних заводить телят. 
Ті на ловецтво готують собак, 
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк... 

Та нікого не боявся мудрий філософ, а тільки казав: «Я дуже задоволений тим, що не подобаюсь мерзотникам, похвально не подобатись поганим». 

Не раз хотіли заманити українського волелюба до «золотої клітки», але не спокушавсь Сковорода ні різноманітними посадами, ні високими чинами — «своя сопілка та вівця дорожча царського вінця». «Дивак, — гадали, — не від світу цього. Як можна відмовитись від теплого місця під сонцем, від благ, почестей?». Та «не все те не вірне, що тобі не зрозуміле». Свобода, вольність — ось справжня цінність, її не купити за всі скарби світу!

Що є свобода? Добро в ній яке є? 
Кажуть, неначе воно золотеє? 
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото, 
Проти свободи воно лиш болото. 

Отак і мандрував вільний у думках своїх Сковорода від села до села. У сірому баєвому сурдуті, в українській баранячій шапці, уже не молодий, з палицею в руках, але... завжди замислений. І всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя... Не нажив народний мислитель ані золота, ані срібла, але не заради того й приймав його народ під стріхи свої: разом із Сковородою до хати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт. Він відкривав простому людові свою бунтівну палку душу, полум'яним словом проповідував свої ідеї, розвінчуючи світ багатіїв і нероб. 

І виламавши палицю із тину, 
Він темними байраками пішов, 
Кріпацьким діткам викладать латину, 
Бентежити думками рабську кров... 

Великий людинолюб і оптиміст, Григорій Савич переконував шукати щастя не в чинах і маєтках, а в праці, розвиваючи природні здібності. Він сам відмовився від усього — не мав постійної домівки, родини, носив у заплічній торбині лише найпотрібніші речі й сопілку. Мабуть, саме в свободі, у відірваності від мирської суєти, бачив він своє щастя, і ніколи не жалів про такий вибір... 

...Від села до села мчить курними шляхами Харківщини розкішна карета. У ній — петербурзький вельможа, посланець її величності — самої Катерини-цариці. Йому велено розшукати мандрівного філософа з дивним прізвищем Сковорода й запросити до столиці, щоб поставити «гострий розум» його На службу самодержавству, а не вбогому людові, з яким він охоче спілкувався. 

Мчить карета від села до села, усе питається вельможа, де знайти того філософа, а у відповідь одне: 

— Був, але вчора пішов. 

— Куди? 

— Спершу отак прямо й прямо, а куди потім звернув, не запримітили...