Скиньте ссилку де можна прочитати "повість про осліплення василька теребовлянського"

Вот силку не можна скинути 

По смepті Ярослава Мудрого почалися чвари серед князів. Були всі кревною роднею, а братньої Кровавиці не жалували. Князь Василько сидів у Теребовлі, а у Володимирі Давид, син Ігоря.

Василько був файним князем, його не дуже обходили господарські справи. Від голови до ніг був вояком. В жодному бою не зазнав ганьби Василько.

Намовив якось Давид київського князя Святополка:

— Василько Теребовлянський убив твого брата Ярополка і тебе хоче вбити, і твою вотчину взяти. Змовилися з Володимиром, що той засяде у Києві, а Василько — у Володимирі.

Скипів Святополк:

— Не бути сьому! Я мушу чейже берегти своєї голови! Намовив Давид Святополка запросити брата свого, Василька, у Київ на гостину.

За якийсь час Василько з малою дружиною виїхав до Києва. Хлібом і медом стрічали його Святополк і Давид. Гульня йшла три дні.

В одну ніч Давид передав наказ Васильковій дружині рушити до Чернігова, нібито за тутешнім князем, щоб пити спільну мирову на віки вічні. Василько згодився на те, бо xoтів миру між братами. А як тільки-но дружина від'їхала за ворота, до гридниці увірвалися Давидові дружинники і збороли князя Василька, хоч той і боровся. Плюнув у лице зрадникам і відвернувся.

Вночі закованого князя на возі перевезли у Білгород, що за десять верст від Києва. Тут його зняли з воза і перенесли до якоїсь хатини. До хати увійшли Сповид і Вечевич, Святополків конюх, а ще Дмитро, конюх Давидів. Взялися стелити килими. А збоку половчин точив ножа. Здогадався князь, що його чекає, і закричав. Кинулися всі на нього, та боровся хоробро, хоч і був зв'язаний. Принесли дошку і положили князеві на груди. І сіли на дошці обіч Сповид і Дмитро. Але знов не змогли втримати. Сіло ще двоє на ту дошку, аж груди затріщали. І приступив тоді половчин Беренд, Святополків вівчар, ножем xoтів вдарити в око. Не поцілив і перетяв князеві лице. Вдарив ще раз і вийняв зіницю з ока, а потім ще раз — і вийняв другу.

А сталося те вночі, з п'ятниці на суботу. Як неживого, на тім килимі князя і повезли. А в місті Звижені засіли кати до обіду і скровавлену князеву сорочку подали одній жінці випрати. І випрала, і висушила, і викачала та жінка сорочку, і наділа на князя зі слізьми. Князь вчув той плач і сказав:

— Не плач! Я ще не вмер. І доки жити буду, всі будуть видіти, що зробив зі мною брат. І буде моя сліпота засторогою всім зрячим.

Так і сталося...

Зібрали Володимир та Олег Святославович рать і відомстили за рани Василькові. Згинули і Святополк, і Давид. А князь Василько ще довгі роки мудро рядив на Теребовлянській землі і водив дружину на вopoгів. І незрячий — він не знав поразок.

А неподалік від Теребовлі, коло села Залав’є, понині є цілюще джерело, з якого струменем б'є чиста вода. І дає та вода початок цілому потоку.

Кажуть, що в тому джерелі омивав свої рани князь Василько. І вертала вода йому сили. А ще для купелі князеві возили цілющі води з Конопківського лісу