Самойленко: не вмре поезія худ аналіз

Інша любов переповнювала серце Самійленка — любов до поезії. Він безмежно вірив у те, що істинна поезія — із категорій вічних і існуватиме на землі доти, поки існуватиме людство. 

Не вмре поезія, не згине творчість духа, 

Поки жива земля, поки на ній живуть, 

Поки природи глас людина серцем слуха, — 

Клопоти крамарські її ще не заб'ють. 

На думку поета, саме поезія не дає приспати в людині розум, фантазію, мрію. І житиме поезія, допоки люди мріятимуть і прагнутимуть високо злетіти до зір чи зазирнути у незвідані краї. І навіть коли людство зчерствіє, перестане мріяти і дбатиме лише про їжу, "про дух забувши свій", саме поезія розбудить людей від ситого сну. Бо така вона, суть людини: завжди хочеться чогось вищого, що й розбудить "рої забутих мрій". 

До проблеми місця поезії в суспільстві і долі поета, як виразника найвищих і найблагородніших прагнень людини, зверталися і звертаються поети усіх часів. Кожен розкриває цю тему по-своєму. Оригінальність вирішення цієї проблеми для Самійленка міститься у трьох простих і водночас геніальних словах — "не вмре поезія". 

І поки на землі є ще одна сльозина, 

Поезія її нащадкам передасть; 

І поки на землі ще втіха є невинна, 

Поезія в її ще радощів додасть. 

Сказано просто і зрозуміло. Мене ці слова переконали. Для себе вирішую, що до поезії треба ставитися більш уважно і шанобливо. А головне — треба вміти її почути. Почути від першого і до останнього рядка. Адже провідна думка В. Самійленка міститься в останній строфі вірша. Можливо, звучить трохи пафосно, але красиво і переконливо: 

А якщо людськості зла доля присудила 

Діждатися колись життя свого кінця, 

То буде на землі останняя могила — 

Останнього співця.