Поясніть вислів "крилатим грунту не треба" ​

рилатим ґрунту не треба

Мрія. Неповторна, крилата, особлива… Вона дає змогу думати про краще, неземне, а іноді стає метою життя, дозволяє забути про буденність і просто літати, там – у небі, у хмарах. У кожного вона своя, та не знайдеться такої людини, яка ніколи не мріяла.

Мрія – це щось надзвичайно бажане і незрозуміле водночас, те, що забирає тебе у буденності світу і відносить далеко-далеко – туди, де, здавалося б, і залишився назавжди, де так добре і ніщо не турбує.

…Небо такого блаженного кольору, що просто завмираєш у захваті. Жадібно вбираю очима чисту небесну блакить. Довкола тихо. Здається, ось та мить, мить –для мрії. Та раптом над головою чується набридлий звук. Такий, ніби хтось вирішив проїхатися на своєму раритетному авто. Хмм. Дивно. Де проїхатися? Тут, на непроторених дорогах поліського міста? Відкриваю очі і бачу людину, людину в НЕБІ, та ще й на досить дивному апараті.

«О дивак!» – подумала я, і мою голову вмить покинули мрійливі думки. Тепер мене цікавило, хто він: чарівник чи, може, один із тих, що носять гамівні сорочки.

…Анатолій Віталійович Литвин – звичайна людина, уродженець села Висоцьк Дубровицького району. Уже змалечку в його дитячій душі з’явився потяг до неба: як і інші діти Радянського Союзу, мріяв стати льотчиком. Та життя – річ непередбачувана: не все трапляється так, як плануєш. На деякий час мрія відійшла на задній план. Проте дитяча душа цілеспрямована і вперта. Мабуть, саме тому Анатолій Віталійович не полишив своєї мрії і в дорослому віці.

Мрія… Та хіба ж мріями єдиними живе людина? Щоб досягти їхнього здійснення, вона наполегливо працює. Так і цей дивак. Уже у старшому віці, коли немає такої кількості тих надокучливих проблем, він знайшов час для її здійснення. Відкрив сторінку в Інтернеті і наяву побачив вимріяне. Часу довго не гаяв, і придбав власний мотопараплан.

Червень. На небі жодної хмаринки. Теплий, помірно сильний вітер. Гудіння мотору, шерех парашута і ось він – той жаданий перший політ. Банальна фраза, але, дійсно, «важко уявити» той стан душі, ту по-дитячому щиру радість. Дубровицьке небо бідне на такі польоти. Не ширяють у ньому ні літаки, ні дирижаблі, ні інші «чуда техніки».Та воно надзвичайної краси. Саме це і заставляє багатьох піднімати очі вгору.

Зараз, коли так часто бачиш його в небі, дивно чути, що спочатку «ховався від людей, щоб не подумали, що дурний». Нині це вже закономірне явище. Чуєш гуркіт мотора, і вже навіть не треба піднімати голову ввись – і так знаєш: то він – знайомий мрійник. Він дуже часто літає. Та кожен в той момент думає про своє: хтось: «Людині нема що робити», дехто: «Божевільний. Він же може вбитись!», а інші, так, як і я, згадують свою давню мрію. Думають про те, що слід трішки попрацювати, і вона обов’язково здійсниться.