Найвищи духовни циности у поезии малишка

Великої Вітчизняної війни був військовим кореспондентом. Після війни Андрій Самойлович працював у журналі «Дніпро». Здається, звичайний шлях радянського літератора. Але Малишко ні в якому разі не був тим, хто проміняв свій народ на пільги, даровані партій­ним квитком. І вірші поета переконливо доводять це.

У вірші «Марина в небі голубім…» Малишко звернувся до теми співця — пророка й учителя. Мова тут іде про Ве­ликого Кобзаря. Хмара пролітає над Україною, і лежить її шлях на схід, туди, де «над Каспієм горбатим» минали роки Шевченкового заслання. Що може бути більш піднесеним, ніж діалог двох поетів? Малишко лише сподівається на такий діалог. Хмара принесе в далекі краї справжні дощі, які впадуть саме туди, де ступав наш геніальний Кобзар:

«Тут шлях лежав і мліла спека.

Тут він за всіх переболів».

Доля Кобзаря, немов у дзеркалі, відбила долю всього народу. І пам’ять про Шевченкову славу робить нас тими, ким ми повинні бути — українським народом.

«Палають вогні при дорозі…». Поетична уява Андрія Малишка оживляє в цьому вірші події давніх часів — набіг татар на Україну. Вороги ділять награбоване:

«Бери собі матір із дітьми,

Отару овець і волів.

—  Віддай мені шаблю-дамаску,

Як сам ватажок повелів».

Біль і гнів відчувається в цьому вірші. Малишко дуже стисло і яскраво подає картину набігу, кожна деталь тут працює на створення образу. «Палають вогні при дорозі…» ще раз доводить нам близькість поета до народу, адже бу­дова й поетичні особливості вірша нагадують народні пісні та балади. Недовго торжествують розбійники. Козаки під проводом Петра Сагайдачного сповна відплачують за смерть і ганьбу, за сльози матерів та дітей:

«І шаблі скреснули і впали,

І порох покрив сіножать.

Татарські порубані кості

Під сонцем палючим лежать».

Андрій Малишко розумів велич людини праці, красу хліборобського труда, святість родової пам’яті. Ось кілька прикладів.

«Лист до гречки» — це звертання селянського сина до рідної природи. Звичайне, те, що ми звикли бачити щодня, насправді зовсім не є звичайним: зростання врожаю є подією вселенського масштабу. І поет захоплений красою й ве­личчю «гречаної доброти». Малишко називає цей злак дочкою гречкосіїв. Мотори комбайнів урізаються в майбутнє. Вічний кругообіг продовжується. Людина збирає врожай.

«Правда» — більш складний вірш. Тут автор розмірковує про витоки людської мудрості й шляхи її досягнен­ня. Материн заповіт проголошує, що мудрість має власні закони. Мудрість нерозривно пов’язана з правдою:

«А правда лише одна — вона колюча,

Гірка й жорстока. І завжди в біді».

Людина повинна боронити правду, не жаліючи себе:

«Упавши, встань,

І знов іди, і знов шукай її».

Правда може бути жорстокою, а мудрість — важкою. Але людина повинна намагатися досягти мудрості, аби було кому зберігати правду у світі.

«Пісня про рушник». Доля благословила цей чудовий ліричний вірш, йому судилося стати улюбленою піснею українців. Мабуть, кожен пам’ятає хоч декілька рядків з «Пісні про рушник»:

«І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала».

Мати особливо вшанована в Україні: це символ душев­ної щедрості, величі, безмежної відданості. Хто як не мати подарує людині щастя й добру долю? Рушник — це сим­вол, який походить з народнопісенної традиції. Усе тепло свого великого серця поет укладає в рядки цієї поезії. Ху­дожні деталі «Пісні про рушник» підібрані дуже досконало: «незрадлива материнська ласкава усмішка», «засмучені очі хороші». Ці епітети створюють образ матері — берегині роду, тієї, хто опікується долею України.

Не судилося Малишкові побачити нашу незалежну державу. Але у віршах цього талановитого лірика є немало передчуттів. І саме вони істинні. І лише вони є пророчими, говорячи правду про майбутнє України й українців.