Написати есе на тему війна моїми очима ​

Війна. Яке страшне слово. Війна – це горе і страх. Війна – це розруха і смерть. Летять роки…Все більше часу віддаляє нас від Великої Перемоги. Все менше залишається людей, які здобули цю Перемогу. І тим дорожче для нас стають спогади ветеранів, дітей , які народились під час війни.

Я розповім про свого дідуся Кондратенко Василя Матвійовича, який під час Великої Вітчизняної війни був дитиною. Коли у 1941 році почалася війна, дідусеві було одинадцять років. З його розповідей я зрозуміла, що під час війни він і всі діти допомагали дорослим, бо свято вірили, що це до перемогти.

Коли у 1941 році до села Гусарівки прийшли німецькі загарбники, вони грабували людей. Діти, жінки, старі ховалися в погребах під час бомбардування. Бо на території села теж проходили бої. За розповідями дідуся, до війни село було досить великим – 1500 дворів і 2 школи. Коли почалася війна, дідусь закінчив 3 класи і не мав більше змоги ходити до школи, гратися з однолітками. Війна забрала дитинство, діти стали дорослішими і відповідальнішими за свою сім’ю. Батька та старшого брата мого дідуся призвали до лав Радянської Армії і він залишився єдиною опорою у родині.

Звісно, в розпал безжальної війни тих, хто вижив, евакуювали в інші села, подалі від фронту. Односельчан евакуювали в хутір «8 березня», що знаходився біля села Княжівка. Дідусь з сім’єю жив в одній з хат на хуторі. Його мама і сестра ходили заробляти і інші села, а дідусь глядів дитину хазяйки за шматок хліба.

В 1943 році дідусь отримав легке поранення(вони разом із товаришем підірвались на міні), але, на щастя, все обійшлось. В цьому ж році село Гусарівка стало вільним.

1949 році працював трактористом, а в 60 – тих вийшов на пенсію.

Зараз дідусь вже старий, але й тепер не сидить без діла. Він пережив в юному віці війну й знає ціну шматочка хліба. Я пишаюся своїм дідусем!

Объяснение: