Словесний портрет достоєвського

Віч-на-віч Особи не побачити. С. Єсенін В Художньому творі багато чого залежить від уміння автора намалювати словесний портрет свого героя. У нашій літературі майже всі письменники майстерно цим мистецтвом володіли. Федір Михайлович Достоєвський, по-моєму, виключення із цього правила. Він малює не мальовничі, а психологічні портрети своїх героїв. Особисто мені побачити обличчя героїв Достоєвського допоміг художник Ілля Глазунов, що ілюстрував його добутку

Отже, серед образотворчих засобів, за до яких письменник створює образи своїх героїв, значне місце займають виразні психологічні замальовки. Вони часто супроводжуються емоційною оцінкою самого автора. От, наприклад, портрет Наташи Ихменевой: “Я дивився на неї зі здивуванням і страхом

Як перемінилася вона в три тижні! Серце моє защемило тугою, коли я розглянув ці впалі бліді щоки, губи, що заспівалися, як у лихоманці, і ока, що блискали з-під темних вій гарячковим вогнем і якоюсь жагучою рішучістю”. Тут Достоєвський дуже чітко обрисував внутрішній стан героїні роману. Портрет князя Валковского переданий у деталях і дуже докладно: “Правильний овал особи трохи смаглявого, чудові зуби, маленькі й досить тонкі губи, красиво змальовані, прямій, трохи довгастий ніс, високий чоло, на якому ще не видно було ні найменшої зморщечки, сірі, досить більші очі…

” Але в загальному-те це мало що говорить читачеві. А от далі автор починає як би коментувати ці деталі психологічно: “…все це становило майже красеня, а тим часом особа його не робило приємного враження”. Відразу ми довідаємося, що вираження особи князя “було начебто не своє, а завжди напускне, обмірковане, запозичене”, що “під повсякчасною маскою” криється “щось копіювання заборонене © 2005 зле, хитре й у найвищому ступені егоїстичне”, що “промені його поглядів начебто роздвоювалися й між м’якими ласкавими променями миготіли тверді, недовірливі, допитливі, злі”. Як ми бачимо, портрет плавно переходить у розгорнуту психологічну характеристику

Мені здається, у цьому і є сильна сторона Достоєвського-Портретиста, Достоєвськ-художника. Є в цьому плані в Достоєвського, на мій погляд, зовсім унікальні портрети. От, наприклад, як він малює собаку старого Смита: “… з першого разу, як я неї побачив, негайно ж спало на думку, що цей собака не може бути така, як усе собаки; що вона – собака незвичайна; що в ній неодмінно повинне бути щось фантастичне, зачароване; що це, може бути, який-небудь Мефистофель у собачому виді й що доля її якимись таємничими, невідомими шляхами з’єднана з долею її хазяїна”. Далі Достоєвський починає перераховувати фізичні деталі собачого вигляду, але вони вже нічого не можуть доповнити в створеному спочатку образі фантастичної істоти

Мені здається, Достоєвський у цьому випадку використовував прийом, якщо можна так сказати, нав’язування читачеві своєю волею потрібного образа. Адже словесний портрет собаки досить бідний, а є тільки монотонно повторювані визначення: “незвичайна”, “фантастичне”, “зачароване”, “таємничими, невідомими шляхами з’єднана”. Таких дивних психологічних моментів впливу на читацьку уяву в Достоєвського дуже багато.

Але як портретист-психолог я вважаю, Достоєвський почався з роману “Принижені й ображені”. Цей роман був предтечей таких більших його філолофсько-психологічних романів, як “Злочин і покарання”, “Ідіот”, “Брати Карамазовы”.