Образи героїв новели за мить до щастя

Характеристика героїв новели «За мить щастя»

Творчі зусилля автора зосереджено на розкритті психології персонажів. Оповідач, теж фронтовик, тонко передає внутрішній стан Сашка Діденка, артилериста, котрий був добрим солдатом, «воював по-геройськи», як характеризує його комбат. У його душі змагаються любов і смерть. Притлумивши голос смерті, яка в умовах війни надмірно активізувалася, Сашко живе передчут­тям радості. У тому святковому настрої дисонансом прозвучало лише порівняння його гогокання з виттям степового вовка. Жит­тєствердний настрій Діденка як переможця вибухає естетичним ставленням до світу («хміль сонця», «литво полукіпків ... виблис­кує золотом») і готовністю кохати. Але так сталося, що любов і смерть у житті Діденка трагічно стали поруч. Перші обійми жінки закінчилися пострілом у її чоловіка.

Прикметно, що и війна, и ця смерть на жнив’яному полі від­сунені на маргінеси свідомості оповідача. Сашко лише мимохідь згадує фронт, передній край, який «галасу не любить». Навіть у звістці про вирок трибуналу та в описі його виконання оми­нається слово смерть («Сталося те, що мало статись»). Водночас автор не приховує, як у свідомості солдатів деформується саме поняття цінності життя: «Бо чи таке воно й страшне, що він (Сашко) накоїв,— один постріл, а перед тим мільйони, мільярди пострілів було зроблено по людині».

Суперечність в оцінці вчинку Діденка закладена в глибинах свідомості оповідача. З одного боку, він представляє Сашка як переможця, котрий відповідно діє: прилюдно на жнивному полі демонструє своє право на чужу жінку, обнімається-цілується з нею (двозначна деталь: «вона лежала горілиць») і вбиває її чоловіка. «Преса на Заході» (у контексті твору це поняття має негативний відтінок) так і витлумачила вчинок Діденка — як завойовника: радянські окупаційні війська «вбивають чесних католиків, ґвал­тують їхніх дружин». З другого боку, після виконання вироку військового трибуналу оповідач, як уже цитувалося, стримано заявляє: «Сталося все, що мусило статись».

А як же шалене кохання Діденка й Лариси, що, ледь спалах­нувши, було насильно погашене? Чи урівноважує воно наявну суперечність?

Два виміри життя Діденка, двоплановість образу Лариси, два варіанти фіналу новели — то знаки сум’яття автора перед склад­ністю життя. Враження від фактів, які довго жили в пам’яті, виявилися сильнішими за їхнє осмислення. Ось як подано код незвичайного стану солдата: «Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди одні тільки й умів фугувати, смерть одну тільки бачив, а вона, ця любов несподі­вана, з’явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя — тебе обдала».

Придивімось до цього уривка: від оповіді в третій особі однини автор переходить до улюбленої, з нотками сповідальності форми викладу в другій особі однини, що засвідчує входження чужого життя до внутрішнього світу автора, звідси йде ліризація трагіч­ного часу, як специфічна гончарівська реакція на війну.