Чи можна стверджувати що казка про дурила автобиографична​

В. Симоненко… Поет-шістдесятник… Поет-лірик… Поет-сатирик… І просто незвичайна людина, яка неймовірною любов’ю любила навколишній світ, любила життя, любила своїх батьків, а звідси — і народ, і, безумовно, Україну, до якої він не шукав «ні .стежки, ні броду», бо вона була в його грудях, «у чолі і в руках».

Після закінчення факультету журналістики при Київському університеті Василь розпочав своє трудове життя, а вірші писав ще в шкільні роки.

Його творчість — це своєрідний маніфест «шістдесятників», це гімн природі і гімн правді. Далеко не кожен поет зважувався на правду. А Василь інакше не міг. І цього не пробачили йому. До 80-х років його ім’я не можна було промовляти, а твори не друкувалися, за винятком невеликої збірки, що була видана чи то друзями, чи то якимось чудом.

Та настав час — народ все-таки пізнав їх і оцінює нині як належите. Сьогодні Симоненко повертається до нас, повертається в усій красі своїй, в повноті й первозданності свого таланту.

Читаєш, перечитуєш вірші поета, осмислюєш їх і приходиш до висновку, що це не просто автор ліричних творів, це поет-борець, Поет-патріот шевченківського пафосу.

Одним з кращих творів письменника є «Казка про Дурила», написана в 1963 році. У своєму щоденнику Василь залишив такий запис «Вчора написав «Казку про Дурила». Написав одним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше».

1963 рік — той період в житті нашої держави, який характеризувався нудотою й задушливістю. В історію він увійшов під іменем «застій». На думку істориків, ніякої, по суті, не було різниці між Хрущовською «відлигою» і брежнєвською «задухою». Тому-то й Замовчують наших «шістдесятників», поетів, які не хотіли миритися з певними установами і в своїх віршах викривали горе, керівників. Симоненко ще в 1955 році сказав:

Біля керма запроданці, кастрати

Дрижать від жаху в немочі сліпій…

Коли б оту толоку розорати,

Шевченко міг би вирости на ній!

І все ж треба подивитися на твір іншими очима. У «Казці…» і царська сільська старшина, і сталінські ріки крові, і хрущовська лисина. Симоненко свідомо руйнує часові й просторові рамки, підкреслюючи цим спільні корені тиранії.

Петро і Дурило — представники двох поколінь. Петро — не старше покоління, активність у якого витравили ще за часів царської Росії і сталінського режиму, хоч його доброту знищити ніхто не зумів. Свого сина виганяє Петро не через погрози старшини, а щоб той з голоду не помер. Батько ніби й проклинає сина, проте в нього на вустах «щира посмішка».

Розповідь про дурного Петра та його сина Дурила ведеться спокійно, непоквапливо, просторічною мовою.

Моторошно і бридко уявляти собі цю гору, що вивершена на гроші народу й заступає сонце від народу. Симоненко ганьбить творців «Евересту» за до прийому самовикриття. Вони пророкують свою мудрість, а насправді це жалюгідність і тупість:

Порода наша мудра від природи,

Ми знаєм все, бо осягнули все.

І глипає на нас зворушено і гордо

Щасливий предок — щирий шимпанзе.

У «Казці…» цікава інтерпретація образу засновника бюрократичного раю. Це — кам’яний ідол на постаменті. Але засновник раю — не лише Сталін, це і Хрущов, і Брежнєв:

Бо таке на роду написано.

від Адама до наших днів

будуть людям світити лисини

величаво мудрих вождів.

Всі ці мужі мають спільну рису: зоологічну ненависть до талановитих і чесних людей.

Є в «Казці…» й інші образи — це повії-Музи. Вони не прикриті алегорією, оголені автором:

Там живе племін усяких

Престрашенна мішанина,

І зате той край зоветься —

Русь єдина, Русь єдина.

Серце поета переповнене непорозумінням: його страшенно пригнічувало й дратувало те, що в нашій літературі багато «низькопробних митців», жалюгідних служак, що пишуть твори на замовлення:

Скільки бідною торгували,

Скільки вже продавалась сама,

що назвать її мертвою мало,

а сильнішого слова нема.

Неймовірно! Хіба можна було після таких слів сподіватися на видання «Казки…»?

Чому старшини раю запобігаюгь перед Дурилом? Та тому, що їм потрібний апарат, а Дурило підходить до цього. Та Дурило виявляється Мудрішим і ставить старшинам непотрібні питання: чого у вас, люди добрі, ноги у крові?

У «Казці…» В. Симоненко викриває лицемірство, блюзнірство, засуджує класовий гуманізм, виражає непохитну віру в перемогу народу. Тому-то й втікає з раю Дурило. Кінець твору написаний у чисто симоненківській манері.

Україно! Ти для мене — диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо, горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

«Казка про Дурила» — ще не до кінця осмислений твір В. Симоненка. Його треба читати й перечитувати. І сприйняти ідейний зміст його можна тільки при умові глибокого знання історії та літературного-процесу.