Збройні формування періоду Київської Русі ??

Объяснение:

Основною ударною зброєю ближнього бою тривалий час був спис. До середини XV ст. списоносці складали основу піхоти. Для княжої кінної дружини спис був головною наступальною зброєю. Вони мали металеву ударну частину з 3-4 гранями та дерев'яну ручку, яку звичайно розмальовували в геральдичні барви власника.

Сулиці застосовувались легкою піхотою з початку XIII ст. у якості метальної зброї, а також для ближнього бою. Натомість від початку XIII ст. із застосування відійшла бойова сокира.

Особистою зброєю ближного бою були мечі. В основному застосовувалися прямі з двома лезами довжиною 120 см, руків'я яких захищалося кованим перехрестям, прямим або скошеним в сторону противника. Була наявна зброя місцевого виробництва, знахідки якої було виявлено зокрема на Миргородщині (Фощеватський) та Київщині[3]. Через брак якісної сталі також завозили рейнські, верхньодунайські і азіатські мечі.

Скривлені мечі — шаблі першими стали використовувати чорні клобуки, їх довжина 110—119 см, кривизна леза у найбільшій точці згину 4,5-5,5 см при його ширині 4-5 см. Але ні ополчення, ні княжі дружинники до монгольської навали цього виду зброї майже не використовували. Булави і шестопери застосовувалися як ударна зброя.

Лук був найпоширенішою дальнобійною зброєю — 200 м, на відстані 50 метрів стріла пробивала броню, скорострільність сягала до 10 пострілів в хвилину. Самостріл був вдосконаленим луком з тятивою і ложем посередині. В Ізяславі знайдено древнійший в Європі поясний гачок для натягування арбалета. Судячи із численних знахідок арбалетних стріл експедицією М. Ф. Рожка цей вид зброї на Русі використовувався і раніше.

З XIII ст. значного поширення здобула метальна артилерія. Станкові каменемети могли метати камінь «в підйом людині» (близько 50 кг) і запальні суміші. Для метання більш важких каменів і сумішей використовувались пороки.

Менш використовуваною була техніка таранного типу, для дієвого застосування якої потрібно було подолати рів. При облозі застосовувались пересувні вежі з майданчиками для бійців і перекидними містками відомі ще візантійцям[2].