яке значення культурних досягнень середньовічних Китаю та Індії для формування європейського культурного простору?

Объяснение:... японський нунчаку нагадує український ціп; японське кімоно має такий самий крій, як кожух; самураї, як і козаки, носили шаровари та стилізовані пера на шоломах, тоді як гетьмани — справжні пера на шапках; самурайський чуб називається «хокку»;

... деякі вчені наполягають на спільному походженні мови санскрит та української, а сучасні українці вживають кілька тисяч «санскритських» слів, зокрема, «брат», «війна», «куля», «ніс», «ніч», «панна», «пошана», «рай», «річ», «рута», «таїна», «уста», «честь» тощо?

Терміни та поняття, які варто знати й розуміти:

Індуїзм — від перського слова «хінду», що є санскритським варіантом назви річки Сіндх [Інд].; від санскритського словосполучення «санатана-дхарма», що в перекладі означає «вічна релігія», «вічний шлях» або «вічний закон»; найдавніша релігія, що виникла в Індії на основі брахманізму та буддизму.

Каста — від португальського однойменного слова, що означає «чиста порода», «рід», «походження»; від латинського слова «кастус» — «чистий»; замкнена суспільна група людей, які пов’язані походженням і заняттям.

«Піднебесна» імперія — від китайського словосполучення «тянься» — «під Небом»; китайський простір, де панують спільні цінності й порядок; імперія, якою керує глава китайської правлячої династії.

Як розвивався Китай у Середньовіччі?

Найвища влада в Китаї належала «Сину Неба» — імператорові. Території, на які розповсюджувалися його повноваження, називали «Піднебесною імперією». Розпорядження імператора мали силу законів. Він карав і милував на свій розсуд. Китайські правителі опиралися на численних чиновників. Добробут мандаринів (так їх іменували європейці) залежав від посад. Марнотратство придворних та їх інтриги довкола імператорів не знали меж. Доходило до того, що чесні урядовці, аби вижити, працювали як селяни, тоді як злодії купалися в розкошах. У країні процвітало хабарництво. Невдоволення народу придушувала потужна армія.

Вільних селян і ремісників звали «добрими людьми». А «підлими» — особисто залежних і рабів. Однак «добрі» жили далеко не безтурботно. Брак родючих ґрунтів, повені, зростання населення, війни спричиняли голодування та інші, часто смертельні, негаразди, подолання яких лягало на плечі простолюду. До того ж, чиновники полюбляли вказувати землеробам, коли, що, де сіяти, який планувати урожай, скільки сплатити податків. Покидати власні наділи не дозволяли. Жінкам належало додатково виробляти певну кількість полотна, а чоловікам — служити у війську. Постійну небезпеку становили кочівники, неодноразові вторгнення яких завдавали непоправних утрат.

Отож не дивно, що історія середньовічної «Піднебесної» уподібнювалася до «американських гірок». Піку могутності імперія досягла за правління династії Тан (VII-IX ст.). Держава контролювала чималий відтинок «Великого шовкового шляху», вдале землеробство тішило врожаями до 900 кг зерна на людину в рік, ремісники навчилися виготовляти порцеляну, що уславила країну. Після запеклих міжусобних воєн при владі утвердилася родина Сун (X-XIII ст.). Вона забезпечила довгоочікуваний мир, що зумовив чергове піднесення, завдяки чому світ отримав у «подарунок» папір і порох. Військо використовувало облогові та метальні машини. Однак це не врятувало від монголів, які впродовж XIII-XIV ст. почувалися повноправними господарями в Китаї. Лише внаслідок народних повстань вдалося вигнати завойовників. За династії Мін (середина XIV-XVII ст.) столицю перенесли в місто Пекін, де спеціально для імператорів збудували палацовий комплекс — «заборонене місто», в якому вони повністю відгородилися від підданих.