Висновок Раннє відродження та гуманізм​

Наприкінці Середніх віків у культурі Західної Європи відбуваються зміни. Вони були зумовлені багатьма чинниками. Одним із головних став той, що людина почала більше покладатися на власні сили, а не підкорятися поведінці тієї групи, до якої вона належала. Особистий інтерес, прагнення до успіху, зосередженість на собі відкрили новий шлях у розвитку людини. Людина починає по-новому дивитися на світ, на саму себе, на місце людини у світі. Такі нові погляди збіглися з періодом підвищеного інтересу до античності. Античність вважалася ідеальним періодом в історії, коли процвітали науки, мистецтва, держава і суспільне життя. Доказом цього були речі, рукописи античних часів, які вражали своєю досконалістю.

Зазначене вище найбільш помітним було в Італії, де вирувало міське життя, а залишки античності лежали просто під ногами. Прояв інтересу до античності супроводжувався і намаганням відродити, наслідувати її. Саме тому нову епоху назвали Відродженням, або по-французьки Ренесансом. Хоча насправді було не відродження, а створення нової культури, яка поєднала в собі елементи античної та середньовічної.

Від XIV ст. шанувальники античності, спираючись на здобуті знання, вважали, що потрібно в першу чергу займатися studia humanitatis, тобто «вивченням людського». Тих, хто вивчав людське, від кінця XV ст. стали називати гуманістами. Сьогодні словом «гуманізм» ми називаємо любов до людей і таке розуміння світу, за якого людина є найвищою цінністю.

За тих часів гуманістом міг стати будь-який шанувальник античності. Але насправді гуманістів було дуже мало. Вони гуртувалися у нечисленні групи. Проте знання цих людей давали їм змогу обіймати високі посади в управлінні італійських міст, у канцеляріях королів, кардиналів і пап.

На противагу християнським чеснотам гуманісти виробили власні, найважливіші з яких проголошувалися гідність і доблесть. Хоча всі гуманісти були щирими християнами, кожен із гуманістів прагнув стати всебічно розвиненою людиною, здібною до творчості у різних сферах науки, літератури та мистецтва.

На порозі великої культури Відродження стояв відомий поет і філософ Дайте Аліг’єрі (1265 —1321 рр.). Він рано почав писати вірші. Всі вони були присвячені одній дівчині — Беатріче. Ще хлопчиком Дайте побачив її на дитячому святі і палко покохав на все життя, хоча бачити її міг рідко і лише здалеку — у церкві чи на вулиці. Сама Беатріче стала дружиною іншого і рано померла. Найбільш відомий твір Данте — «Божественна комедія». Комедіями у ті часи називали твори зі щасливим кінцем про незвичні події героїв. Божественною її назвали за видатне художнє виконання.

Для свого твору Данте обрав форму видіння: у темному лісі він раптово зустрічає видатного римського поета Вергілія, з яким вирушає в подорож у потойбічний світ. Із ним він проходить дев’ять кіл Пекла, а потім з іншими героями мандрує в Чистилище і Рай. Поема розповідає про Італію, Флоренцію, пап, імператорів, монахів і святих, античних полководців і мудреців. Її головні герої — сам Данте і його сучасники. Одних він сурово критикує, іншими захоплюється. Всі, кого зустрічає Данте у потойбічному світі, продовжують переживати пристрасті земного життя: гнів, гордість, презирство. Саме ця напруга пристрастей, якими сповнений світ, стала новою для літературних творів.

Так, якщо Данте був попередником Відродження, то першою людиною Відродженя можна впевнено назвати Франческо Петрарку (1304—1374 рр.). Він не обіймав офіційних посад, але був настільки відомим, що з його думкою рахувалися королі і папи. Петрарку уславила «Книга пісень» — 366 віршів (сонетів), присвячених його коханій Лаурі. Він закохався у Лауру в дитинстві, але його любов до неї була невзаємною. Сама Лаура померла від чуми. За свої поетичні здібності поет, як в античні часи, був коронований лавровим вінцем на римському Капітолії.

Послідовником і другом Петрарки був Джованні Бокаччо (1313—1375 рр.). Він писав вірші про кохану Марію. Але світову славу йому приніс збірник зі ста розповідей «Декамерон». Розповіді написані від імені веселої компанії із семи дівчат і трьох хлопців, що протягом десяти днів перебували в заміському будинку, переховуючись від епідемії чуми. Упродовж цього часу вони розважали один одного всілякими життєвими історіями про кохання, розлучення, подорожі, пригоди.

Всі вище зазначені праці були створені живою народною італійською мовою. Цим їхні автори довели, що народною мовою можна писати видатні твори, передавати весь спектр почуттів.