Що змінилося в соціально-економічному житті українців унаслідок визволення від польського панування.

Відповідь:

Соціально-економічні та політичні наслідки війни проявилися на різних землях неоднаково. Найглибшими вони були на лівобережній Україні, де успіхи в економіці, суспільних відносинах підкріплювалися створенням нової системи військово-адміністративних установ і запровадженням самоуправління. За таких обставин відкривалися можливості якщо не для послідовного прогресування, то принаймні для тривалого збереження завоювань народних мас.

У роки війни найвідчутнішого удару зазнали магнати  і шляхта – панівний стан на українських землях. Переважна більшість з них як польського, так і  українського походження була знищена або вигнана, а їхні маєтності розгромлені. Такої участі зазнали Ієремія Вишневецький, Станіслав Конєцпольський, Потоцькі та чимало інших. Уже в перші воєнні місяці більшість чернігівської шляхти повтікала на Волинь і власне польські землі. Таке ж саме відбувалося й пізніше. На Лівобережжі, частині Поділля й Волині шляхта фактично втратила панівні в економічній та політико-правовій сфері життя, хоча й тут соціально-економічна та політична її вагомість в соціальній структурі суспільства варіювалася в залежності від політичної ситуації. З поразками селянсько-козацької армії під Зборовом і Берестечком вона зростала, а з перемогами – зменшувалася. Але внаслідок короткочасних невдач повсталого народу шляхта не встигла відновити свою колишню владу повною мірою.

Незважаючи на розмах антифеодальної боротьби, шляхта як стан не була знищена. І це стало однією з передумов збереження старих порядків. Залишалася певна частина шляхти, зокрема православної, яка взяла участь у боротьбі повсталого народу проти польсько-шляхетського панування. Причому вона складалася переважно з дрібних і середніх землевласників, змушених зважати на гострі антифеодальні настрої широких селянських мас, а відповідно йти їм на певні поступки всупереч власним інтересам.

Загальну кількість такої шляхти встановити на сьогодні неможливо. Російський посол у Польщі Г.Кунаков у 1649 р. повідомляв царя, що у козацькому війську налічувалось 6 тис. шляхтичів. В інших джерелах називаються – 2500 і 1500 чол. У 1654 р. до присяги російському царю приведено 188 шляхтичів, найбільш заможних землевласників, які брали безпосередню участь у воєнних діях. Насправді їх було значно більше.

Стосовно шляхти Хмельницький проводив чітку політику, розглядаючи її позицію за ставленням до очолюваної ним війни. Гетьман брав під свій захист тих шляхтичів, які перебували у складі селянсько-козацького війська. Це закономірно, оскільки Хмельницький в умовах загострення соціальної боротьби мусив зважати на сильні антипанські настрої селянства і не доводити його до конфлікту з шляхетством, котре воювало проти іноземних загарбників. На нарді з польськими комісарами у 1649 р. він чітко виклав свою позицію з цього питання: "На всій Україні не лишиться в мене жодного князя і жодного шляхтича, а коли який з них хоче їсти хліб з нами, – той користь запорізькому війську". В Зборівському та Білоцерківському договорах за шляхтичами закріплювалося панівне становище в суспільстві. Але в реальній обстановці привілейований стан не завжди міг скористатися своїми правами повною мірою.

Склалося своєрідне становище, коли власники, маючи право на експлуатацію залежних селян, не могли його реалізувати на практиці. Через те вони мусили вдаватися до вільнонайманої праці. Таке невизначене становище не могло довго тривати й мало завершитись набуттям шляхтою звичних феодальних рис господарювання або ж незвичних, нових для неї рис капіталіста. Оскільки гетьмансько-старшинське управління взяло курс на забезпечення привілейованого місця в суспільстві для панівних верств населення, мав перемогти перший шлях розвитку. Відчуваючи всебічну підтримку вищого адміністративно-військового апарату, шляхта була зацікавлена у зміцненні його влади в суспільстві, її влаштовувало й об’єднання України з Росією за умови збереження свого привілейованого становища, що було зафіксовано в Березневих статтях 1654 р.: "И кто был шляхтич, или казак и мещанин, и кто в каком чину наперед сего и какие маетности у себя имел, и тому б всему быть по-прежнему". На переговорах старшини з російським послами у Переяславі в 1654 р. шляхта зробила спробу виторгувати собі найпривілейованіше становище навіть на шкоду інтересам козацької старшини. В приватній розмові з Василем Бутурліним її представники просили передбачити в майбутніх договірних статтях положення про вибір на найвищі урядові посади лише шляхтичів. Діставши відмову, представники прохали посла не розповідати про їхні дії Хмельницькому, котрий про це нічого не знав.

Соціально-економічні та політичні наслідки війни проявилися на різних землях неоднаково. Найглибшими вони були на лівобережній Україні, де успіхи в економіці, суспільних відносинах підкріплювалися створенням нової системи військово-адміністративних установ і запровадженням самоуправління. За таких обставин відкривалися можливості якщо не для послідовного прогресування, то принаймні для тривалого збереження завоювань народних мас.

У роки війни найвідчутнішого удару зазнали магнати  і шляхта – панівний стан на українських землях. Переважна більшість з них як польського, так і  українського походження була знищена або вигнана, а їхні маєтності розгромлені. Такої участі зазнали Ієремія Вишневецький, Станіслав Конєцпольський, Потоцькі та чимало інших. Уже в перші воєнні місяці більшість чернігівської шляхти повтікала на Волинь і власне польські землі. Таке ж саме відбувалося й пізніше. На Лівобережжі, частині Поділля й Волині шляхта фактично втратила панівні в економічній та політико-правовій сфері життя, хоча й тут соціально-економічна та політична її вагомість в соціальній структурі суспільства варіювалася в залежності від політичної ситуації. З поразками селянсько-козацької армії під Зборовом і Берестечком вона зростала, а з перемогами – зменшувалася. Але внаслідок короткочасних невдач повсталого народу шляхта не встигла відновити свою колишню владу повною мірою.

Незважаючи на розмах антифеодальної боротьби, шляхта як стан не була знищена. І це стало однією з передумов збереження старих порядків. Залишалася певна частина шляхти, зокрема православної, яка взяла участь у боротьбі повсталого народу проти польсько-шляхетського панування. Причому вона складалася переважно з дрібних і середніх землевласників, змушених зважати на гострі антифеодальні настрої широких селянських мас, а відповідно йти їм на певні поступки всупереч власним інтересам.

Загальну кількість такої шляхти встановити на сьогодні неможливо. Російський посол у Польщі Г.Кунаков у 1649 р. повідомляв царя, що у козацькому війську налічувалось 6 тис. шляхтичів. В інших джерелах називаються – 2500 і 1500 чол. У 1654 р. до присяги російському царю приведено 188 шляхтичів, найбільш заможних землевласників, які брали безпосередню участь у воєнних діях. Насправді їх було значно більше.

Стосовно шляхти Хмельницький проводив чітку політику, розглядаючи її позицію за ставленням до очолюваної ним війни. Гетьман брав під свій захист тих шляхтичів, які перебували у складі селянсько-козацького війська. Це закономірно, оскільки Хмельницький в умовах загострення соціальної боротьби мусив зважати на сильні антипанські настрої селянства і не доводити його до конфлікту з шляхетством, котре воювало проти іноземних загарбників. На нарді з польськими комісарами у 1649 р. він чітко виклав свою позицію з цього питання: "На всій Україні не лишиться в мене жодного князя і жодного шляхтича, а коли який з них хоче їсти хліб з нами, – той користь запорізькому війську". В Зборівському та Білоцерківському договорах за шляхтичами закріплювалося панівне становище в суспільстві. Але в реальній обстановці привілейований стан не завжди міг скористатися своїми правами повною мірою.

Склалося своєрідне становище, коли власники, маючи право на експлуатацію залежних селян, не могли його реалізувати на практиці. Через те вони мусили вдаватися до вільнонайманої праці. Таке невизначене становище не могло довго тривати й мало завершитись набуттям шляхтою звичних феодальних рис господарювання або ж незвичних, нових для неї рис капіталіста. Оскільки гетьмансько-старшинське управління взяло курс на забезпечення привілейованого місця в суспільстві для панівних верств населення, мав перемогти перший шлях розвитку. Відчуваючи всебічну підтримку вищого адміністративно-військового апарату, шляхта була зацікавлена у зміцненні його влади в суспільстві, її влаштовувало й об’єднання України з Росією за умови збереження свого привілейованого становища, що було зафіксовано в Березневих статтях 1654 р.: "И кто был шляхтич, или казак и мещанин, и кто в каком чину наперед сего и какие маетности у себя имел, и тому б всему быть по-прежнему". На переговорах старшини з російським послами у Переяславі в 1654 р. шляхта зробила спробу виторгувати собі найпривілейованіше становище навіть на шкоду інтересам козацької старшини. В приватній розмові з Василем Бутурліним її представники просили передбачити в майбутніх договірних статтях положення про вибір на найвищі урядові посади лише шляхтичів. Діставши відмову, представники прохали посла не розповідати про їхні дії Хмельницькому, котрий про це нічого не знав.

Объяснение: