Розкажіть про відміну кріпацтва на україні

Кріпацтво, або кріпосне право (також кріпаччина[1], панщина[1], або панське право[2][3]) (від «кріпостей» — купчих документів на землю, відомих на Русі з кінця XV ст.[4]), у вузькому сенсі — правова система, або система правових норм при феодалізмі, яка встановлювала залежність селянина від феодала й неповну власність другого селянина. Знаходило юридичний вираз у прикріпленні селянина до землі, праві феодала на працю та майно селянина, відчужуванні його як із землею, так і без неї, надзвичайному обмеженні дієздатності (відсутність у селянина права порядкувати нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді, права державної присяги тощо). Один з видів рабовласництва.

В широкому сенсі — система суспільно-економічних, політичних та правових відносин у феодальному суспільстві.

Система аграрних відносин, за яких можновладець є власником землі, наданої селянинові у володіння чи безпосереднє користування, і неповним власником виробника на ній. Особиста залежність від феодала, як правило, закріплювалася державною владою. На українських землях кріпацтво існувало з часів Київської Русі. У період польсько-литовської держави (XVI ст.) закріпаченими стали 20 % селян. На Закарпатті утверджується на початку XVI ст. Визвольна війна середини XVII ст. спричинила фактичне зникнення кріпацтва на більшості території України. На Лівобережжі й Слобожанщині відновлюється за указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Скасоване в Галичині та Буковині у 1848 р., в «підросійській» Україні та Росії — у 1861 р.

Скасування паспортної системи для селян в СРСР й заборона колгоспникам залишати земельні ділянки фактично поновили прикріплення селян до землі від 1930 і до поч. 1950-х рр. з обов'язковою умовою відробітку «трудоднів»[4][5].