Причини та форми боротьби селян з феодалами

Однією з найпоширеніших форм класової боротьби на Україні з XV ст. були втечі селян від панів. Найчастіше селяни тікали з західних районів, де феодальний гніт був тяжчим. З свого боку, феодали східних місцевостей, зацікавлені у припливі робочої сили, намагалися залучити у свої маєтки втікачів різними пільгами та обіцянками. Це робили й управителі маєтків великого князя литовського, якому належали величезні земельні простори. Таке становище викликало невдоволення феодалів, від яких тікали селяни. Вони зверталися із скаргами до великого князя й вимагали, щоб він заборонив приймати втікачів. У 1457 р. великий князь литовський видав грамоту, в якій зобов'язувався не приймати чужих збіглих селян у своїх володіннях.

У першій половині XVI ст., в зв'язку з розвитком фільваркового господарства й посиленням експлуатації селянства, втечі в східні та південні райони України стали набувати масового характеру. Це констатували й королівські урядники, що складали в 1545 р. люстрацію (опис) Вінницького замку. Урядники вимагали від брацлавських панів: «Жодних людей, будь отчичів або неотчичів» з Волині й Поділля не приймати, а вже прийнятих обов'язково видавати під загрозою (за непослух) втрати маєтків. Такі накази, однак, не могли мати успіху. Більш того, відчуваючи гостру потребу в робочих руках, феодали східних районів посилали своїх агентів у західні місцевості підмовляти селян переселятися до нових панів. У зв'язку з цим у Судебник Казимира IV 1468 p. була внесена спеціальна стаття: «А который будетъ люди выводити, а любо челядь невольную, а хватить съ челядью того на шибеницю». Однак і жорстокий закон не міг припинити втеч.

Селяни тих місцевостей, куди прибували втікачі, брали їх під свій захист і нерідко проганяли переслідувачів. Так, у 1547 р. в містечку Янушпіль Київського воєводства місцеві жителі напали на управителя, посланого повернути своєму пану втікачів, яким вони дали притулок.

Частина селян — переважно сільські ремісники — тікала в міста головним чином в ті, що були на магдебурзькому праві. Однак за Литовським статутом 1529 р. втікач-селянин міг стати вільним, лише проживши в місті десять років. Основна їх маса у містах потрапляла в становище безправного люду, позацехових ремісників, які проживали найчастіше в передмісті.

Лише невелика частина втікачів, подолавши всі перепони, що їм чинилися, діставалась далекої південно-східної прикордонної смуги, де починалися козацькі слободи.