Написати невеликий твір подорож в !

Мандрівка в минулеВідійшли в минуле ті часи, коли всю нашу землю загарбали й поділили між собою сусідні держави. Нестерпно жилося українським людям у неволі. І почали вони втікати в пониззя Дніпра, за так звані пороги, де були дикі степи. Втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. На островах, що лежали посеред бистрої Дніпрової води, вони заснували Запорозьку Січ. Укріплення було грізним і навіювало страх не гостям. Його оперізували високі земляні вали, глибоченний рів та сторожові башти. З бійниць націлювалися жерла гармат і самопалів. Підступи до Січі пильно охороняли дозорці. Хто виявляв вороже військо, зараз запалював бочку із смолою — і стовп чорного диму сповіщав далеко навкруги про небезпеку.Козаки обирали з-поміж себе кошового отамана. Очолюване ним військо було як одна сім’я. Витривалі й дужі, кмітливі й надзвичайно хоробрі, козаки чинили опір найзапеклішому ворогові. Захоплені зненацька в поході, вони негайно могли побудувати з возів неприступну фортецю й мужньо боронилися проти війська, набагато дужчого за себе.Коли ж треба було перечекати неминучу загрозу де-небудь при березі чи в плавнях, запорожець брав у рот звичайнісіньку очеретину і тривалий час міг просидіти під водою, дихаючи через трубочку.За звичаєм, запорожці голили собі бороди й голови, лишаючи тільки довгі вуса й оселедець. Оселедець звисав з маківки, й часто його намотували на вухо. Одяг теж був незвичайний: червоні, як жар, і широченні шаровари, жупан, барвистий пояс, із-за якого стирчало кілька пістолів, шапка з китицею, при боці шабля та ще люлька з мідним ланцюжком мало не до п’ят. Слава про волелюбних козаків-запорожців линула широким світом. Про них знала вся Європа і Схід, вони залишили славну сторінку як лицарі честі й захисники рідної землі.Ця культурна спадщина нашого народу сьогодні мало досліджена. А це ж було для наших пращурів віруванням, так само, як ми віримо в Ісуса Христа. Тільки з чиєїсь легкої руки це нині назвали міфологією. Це був б життя наших предків б гармонійного поєднання й ототожнення себе з природою. Давні українці мали свій Олімп, природа для них була живою, вони вірили в її чарівну силу. Крім головних божеств: Сварога, Дажбога, Перуна, Велеса, Ярила, Купала, вони поклонялися Сонцю, Місяцеві, зіркам, а також усім явищам природи: блискавці, морозу, вітру, вогню, воді тощо.У родинному колі особливими почестями була наділена Берегиня — найдавніша богиня добра й захисту людини від усякого зла. З часом Берегиня стає «хатньою» богинею. Вона захищає оселю, усю родину, малих дітей від хвороб, лиха, лютого звіра, смерті тощо. Зображалась або вишивалась Берегиня на білих рушниках, що вивішу-чалися над вікнами й дверима, і мала захищати домівку від чорних сил. Образ Берегині вишивався на одязі, вирізьблювався на віконницях, ґанку. Невеликі зображення Берегині з глини або міді носили на грудях. Традиційне зображення Берегині — символічна постать жінки із застережливо піднятими руками. її образ з 14 століття входить до українського народно-прикладного мистецтва й дійшов до наших днів. Про це нагадує, зокрема, Київська Оранта із піднятими руками, ніби стоїть на захисті всієї землі української.