Культурно-освітня та політична діяльність українських громад, народовців та
радикалів.

У 1868 році у Львові утворилося товариство «Просвіта». Основна його діяльність була культурно-освітньою: заснування бібліотек, читалень, видання українських творів, підручників і так далі. Від цієї організації можна починати відлік активної, організаційно оформленої діяльності народовців. У 1873 році у тому ж Львові виникає Літературне товариство ім. Тараса Шевченка, яке у 1892 році стає Науковим товариством ім. Тараса Шевченка. Ця перша організація, названа на честь Кобзаря, засвідчила прагнення галицьких народовців до об'єднання з наддніпрянськими українофілами. І пізніше, це справді переросло у взаємовигідний союз: стиснені імперськими заборонами наддніпрянці постачали на Галичину ідеї та твори, а галичани, користувалися можливістю провадити легальну діяльність і ці твори друкували і допомагали розповсюджувати ідеї назад, через імперський кордон. Народовецький рух поширився й на Закарпаття та Буковину.

На відміну від громадівців, що змушені були провадити діяльність в підпіллі, народовці мали легальні шляхи втілення своїх задумів. У 1885 році вони утворюють Народну раду, яка мала б завершити почате ще Головною руською радою — добитися поділу провінції на польську та українську частини. У 1890 році народовці, поляки та австрійці підписують угоду. В обмін на культурно-освітні поступки, зокрема українська мова в адміністрації, судах, освітніх установах, кілька місць у парламенті, лідер народовців Юліан Романчук заявив про свою лояльність імперському уряду і початок «нової ери» у відносинах з поляками. Як стверджували народовці, вони діяли за принципом «краще щось, ніж нічого». Проте не всім такий принцип прийшовся до душі. Ще у 70-х роках частина молодих галичан захопилася ідеями Михайла Драгоманова та стильного, модного, прогресивного тоді соціалізму. Так в Галичині виникла ще одна течія — радикальна. Її лідерами були Іван Каменяр Франко та Михайло Павлик. У 1890 році вони різко відреагували на компроміс «Нової ери» і вирішили створити свою політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Вона обстоювала ідеї соціалізму на базі демократичного та кооперативного устроїв, соборність (тобто єдність) українських земель і обмеження впливу греко-католицької церкви.

Хоча РУРП заснували відвідувачі драгоманівських гуртків, сам Драгоманов вважав, що заснування партії поспішне. Після його смерті у 1895 році у партії намітився розкол і зрештою у 1899 році з лав РУРПу вийшло дві нові партії: Українська національно-демократична (УНДП) та Українська соціал-демократична (УСДП). Причина розколу полягала у тому, що одні більше уваги приділяли питанням національним, а інші — соціальним.

Лідери Української національно-демократичної партії, серед яких Юліан Романчук, Кость Левицький, а пізніше й Іван Франко з Михайлом Павликом, ставили ціллю демократизацію життя в Австро-Угорщині легальними методами та створення єдиної української національної провінції з власним сеймом та адміністрацією. УНДП своєю основною соціальною опорою вважала селянство та захист його інтересів, тому стала найпопулярнішою серед українських партій.

Лідери Української соціально-демократичної партії, серед яких слід особливо виділити Юліана Бачинського, виражали інтерес українського пролетаріату - робітників та безземельних селян. Серед цілей вони мали захист інтересів робітників та соціалістичні перетворення через реформи.

Юліан Бачинський у 1895 році у своїй брошурі «Україна irredenta» (тобто «Україна в ярмі») першим виголосив ідею необхідності повної незалежності України. Він пояснював це через марксистські ідеї. Щоб втілити всі бажані соціальні перетворення потрібна була «Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!». Через кілька років Бачинському одізвуться з другого боку Дніпра.