Коротко, прояви антиукраїнської
політики
1.Польщі;
2.Румунії;
3.Чехо-Словачиини.

Польща

Після перипетій війн та революцій, західноукраїнські землі опинилися у складі трьох різних держав.

Молода польська держава приєднала до свого складу так звані «східні креси» — території на Сході, що становлять нині частини Литви, Західної Білорусі, Волині та Галичини. Ці два українських регіони були визнані за Польщею у результаті підписання у 1921 році Ризького миру з більшовиками, а також підписання Версальського миру, що визначив світовий порядок після Першої світової війни.

Румунія та Чехословатчина

Румунія змогла сповна скористатися перипетіями війн, що тривали на українських землях. Як союзники Антанти, румуни отримали можливість узаконити з переможцями всі свої територіальні надбання. Під час польсько-української війни 1918-19 років, Румунія відтяпала землі Північної Буковини. У 1920 році країни Антанти підписали з Румунією Бессарабський протокол, за яким визнали приєднання Південної Бессарабії. У цих регіонах проживав приблизно мільйон українців.

Якщо порівнювати усі чотири держави, у складі яких жили українці в міжвоєнний період, українцям Румунії велося найгірше. Румуни провадили щодо національних меншин політику культурної асиміляції: розглядали їх як румунів, які чомусь забули про це. Румунська мова стала єдиною в освіті, управлінні і навіть церкві. До 1928 року на Буковині діяв надзвичайний стан і було обмежено політичну діяльність. Румунський уряд, подібно польському, сприяв переселенню румунів в регіони населені українцями. Навіть українські прізвища міняли на румунський лад.