Чого сини Романа - Данило та Василь не змогли одразу посісти батьківський княжий стіл

Відповідь:

Війна за об'єднання Галицько-Волинського князівства (1205—1245) — затяжна боротьба за владу в Галичині і на Волині після загибелі Романа Мстиславича за участю представників різних гілок династії Рюриковичів і соціальних верств Галицько-Волинського князівства при втручанні Угорщини та Польщі. Закінчилася приходом до влади Романовичів на Волині (1214), в Галичі (1229, остаточно 1238) і перемогою під Ярославом над останнім серйозним претендентом (1245).

В ході війни були ліквідовані удільні князівства Південно-Західної Русі, зокрема Луцьке і Белзьке які опинились під контролем Данила Романовича, князі отримували землі від центральної влади на правах васалів. Після смерті короля Данила (1264) 5 років існувало Холмське і близько 30 років — Володимирське та Луцьке князівства, після чого всі галицько-волинські землі знову опинилися під владою єдиного князя, Юрія Львовича.

Зміст

1 Галицьке і Волинське князівства

2 Претенденти на галицьку спадщину

3 Історія

3.1 Боротьба з Ігоровичами за Галицьке князівство

3.2 Угорські претенденти. Феномен Володислава Кормильчича

3.3 Об'єднання Волині. Мстислав Удатний.

3.4 Боротьба угорців, Романовичів та Ольговичів за Галич у 30-х роках ХІІІ століття

3.5 Монголо-татарська навала

3.6 Завершення війни. Битва під Ярославом.

4 Наслідки протистояння

5 Див. також

6 Примітки

7 Джерела та література

Галицьке і Волинське князівства

Галицьке князівство — виникло у ХІІ ст. на базі Перемиського, Теребовлянського і Звенигородського князівств, які у 1084 р. захопили князі-ізгої Ростиславичі: Рюрик, Володар і Василько. 1141 року Володимирко Володарович (1141—1152) переносить столицю землі з Перемишлю до Галича, а у 1145 виганяє останнього удільного князя Іван Ростиславича Берладника. Найбільшої могутності князівство досягло за правління Ярослава Осьмомисла (1153—1187), якому вдалось втихомирити бунтівне боярство і поширити свою влада на Придунайські землі. Після смерті його сина Володимира Ярославича за Галицьку землю починається боротьба яка завершилась вокняжінням Романа Мстиславича волинського у 1199 році.

Волинь до 1170-х рр. залишалася в залежності від Києва. Київські князі намагались втримати багату Волинську землю під своєю рукою як базу для подальших дій. Одночасно із змінами в Києві мінялися волинські князі. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя. Виділення Волині в окреме князівство відбулось за Ізяслава Мстиславича. Як і інші князі з Мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі на короткий час був київським князем (1146–1154). Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду. Ізяслав переселив до Володимира родину і переніс двір. Волинь не уникнула процесу роздроблення, який в цей період відбувався на Русі. Після смерті Мстислава Ізяславича (1170) його сини поділили Волинську землю: Роман одержав Володимир, Всеволод — Белз, Святослав — Червен, Володимир — Берестя. Але цей процес не набув небезпечного характеру, тому що завдяки енергії Романа Мстиславича було створене Галицько-Волинське князівство[1].

[показати]  

Війна за об'єднання

Галицько-Волинського князівства

Претенденти на галицьку спадщину

Крім синів Романа Мстиславича, на Галицьку землю претендувало чимало князів та іноземних володарів, які були в різних родинних зв'язках з Романом та Ростиславичами Галицькими. Дочка Ярослава Осьмомисла, легендарна Єфросинія Ярославна була дружиною путивльського князя, Ігоря Святославича, тому його сини могли претендувати на Галичину, як внуки Ярослава Осьмомисла. Однак для Володимира Ігоровича вона була мачухою, з точки зору права це значення не мало, але старший з її синів Роман вважав, що його права більш вагомі як внука Ярослава Осмомисла по крові.

Торопецький князь Мстислав Удатний також претендував на Галич аж ніяк не через свої подвиги. Його мати також була дочкою Ярослава Осмомисла. Його претензії з точки зору права були вагомішими за претензії Данила Романовича та Ігоровичів. Тому вдова Романа, Анна поспішила через шлюб сина з Анною Мстиславною підкріпити претензії Данила. Цей альянс вона вважала настільки вдалим, що відразу відійшла від політичної діяльності. Угорський король також для того, щоб надати легітимності претензіям свого сина Андрія, добився його шлюбу з дочкою Мстислава.

Інші претенденти на Галицьку спадщину мали значно менші права, особливо з-поміж представників сусідніх династій. Всі вони виходили із спорідненості з Романом Мстиславичем, трактуючи її так як їм було вигідно. Лешко Білий був одружений з племінницею Романа. Калман Угорський по материнській лінії був правнуком Єфросинії Мстиславни, Данило і Василько були правнуками її брата. Легітимних підстав претендувати на Галицьку спадщину у Калмана було небагато. Мабуть угода у Спіші, скріплена шлюбом обох сторін і коронація Калмана королем Галицької землі мали підкріпити