Вірш про велику вітчизняну війну

Объяснение:

Недожата нива

В серпні не брали ми в руки серпи,

Бо руки тримали зброю,

Бо наші достиглі пшеничні степи

Були тоді полем бою.

Нива - по колосу ходять зайці!

Місяць над степом стоїть в караулі.

З боку одного - наші бійці,

З другого ворог - на відстані кулі.

Нібито тихо. Тривожний ландшафт.

Білі хати почорніли від туги.

І не змогла гречкосійна душа

Стерпіть над хлібом наруги.

Вийшов солдат -

Степові сват -

В ніч із траншеї-яруги.

Поповзом ниву розтерзану жав,

Праці віддавши душу і тіло,

Місяця серп йому помагав,

Поки на сході задніло...

Бачить пришелець, щось тут не те,

І не збагнути йому, що за диво:

Звечора поле було золоте,

Нині ж простерлася вижата нива.

Бачить снопи, як бійці, на стерні,

Все те пече його, злостить і муля.

Він ще не знає, що в цій стороні

Кожна зернинка - фашистові куля.

Бою розкручувалась круговерть,

Мов розтривожений улій.

Полем ходила солдатова смерть,

Так недалеко, на відстані кулі.

Стало на світі більше вдовиць...

Хлібові трудно служивши і чесно,

Воїн лежав між снопів горілиць,

Стягнутий ременем, як перевеслом.

І пропливли над солдатом віки.

Діти... колгоспи його й комнезами...

Ті, що стояли покіль, колоски

Чорними впали на нього сльозами...

...Хвилі пшеничні біжать вдалину

На тому ж таки на вічнім лану.

Внучка мені, як маленька царівна:

- Що це ти, діду, усе про війну,

А про казкове коли, про чарівне?

І, примруживши очко,

Намагається глянуть на сонце

Крізь бублика рум'яного..

- Постривай, дочко.

Спершу могилку солдатську доглянемо.

                *   *   *

В зеніт криваво плив двадцятий вік.

Мене згубила на базарі мати.

Тоді когось ловили. Хтось утік.

Ловці доконче мали упіймати.

Заходила облава від ріки,

Стріляли й не по-нашому кричали

Нещадні іноземні вояки

І найманці - домашні яничари.

Тоді я ще допетрати не вмів,

Що серед нас, забитих і сумирних,

Не злодіїв, не вбивць, не гендлярів -

Одвічно ловлять тільки непокірних.

Тікали. І вівчарок гавкіт злий,

Здавалося, котився лиш за мною,

Коли я, переляканий, малий,

В церковицю забивсь разом з юрмою.

Тікали в храм, в убогий той чертог,

Святим прикритись прагли омофором.

З-над вівтаря, з ікони, строгий Бог

Пронизував усіх палючим зором.

В зеніт криваво плив двадцятий вік...

Мені й тепер, мов короговки, мають

Слова, що таємничо Хтось прорік:

- Не бійсь, дитино, правди не спіймають.