Історія розвитку вірусології використання вірусів.

Хвороби тварин і рослин, що викликаються вірусами, відомі з глибокої давнини. Епідемії віспи, грипу – іспанки, поліомієліту, кору, свинки, ящура забирали мільйони життів, спустошуючи міста і країни. Але люди не знали причин епідемій, і вважали це покаранням богів.

Першовідкривачем вірусів вважається російський ботанік Дмитро Іванович Івановський. У 1892 році, вивчаючи мозаїчну хворобу тютюну, він встановив, що вона викликається збудником, який здатний проходити через бактеріальні фільтри, тобто за розміром менше бактерій.

Вірусами (від лат. Слова вірус – отрута) нові істоти були вперше названі голландським мікробіологом Бейеринком в 1899 році. Бейерінк вперше описав принципові відмінності між бактеріями і вірусом тютюнової мозаїки. Однак побачити їх було в той час неможливо – не дозволяла роздільна здатність оптичного мікроскопа.

В кінці 19 століття було також виявлено заразне (інфікують) дія фільтратів уражених хворобами тканин тварин, але вчені вважали, що це токсин.

У 1915 році Творт описав склоподібні колонії микрококков, які були вражені якимсь невидимим агентом (бактериофагом). Пізніше, в 1919 році, Д’Ерель підрахував їх частки по бляшкам, які з’являються на колоніях.

У 1933 році Шлезінгер вперше гав і підрахував в темному полі частинки бактеріофагів капустяної палички.

У 1941 Руска опублікував перші знімки вірусів, зроблені за до електронного мікроскопа. З цього часу вірусологія як наука почала швидко розвиватися.

У 50-і роки 20 століття було вивчено явище лизогении, а також було виявлено, що фаги здатні захоплювати частину генетичної інформації бактеріальної клітини. Це було в подальшому використано в генетичній інженерії.

В даний час вивчені тисячі різних вірусів, особливо патогенних. Їх навіть навчилися використовувати (в генетичній інженерії як вектори – переносники генів, в медицині кишкового бактеріофаг). Лікувати вірусні захворювання важко (зазвичай тільки симптоматично), антибіотики не діють. Чим небезпечні? Вірус проникає в клітину, захоплює керуючі центри (ДНК) клітини і перебудовує її роботу на синтез потрібних йому речовин – РНК, білків. У вірусу простенька програма, записана в декількох десятках генів, проте він здатний змусити клітину працювати на себе.

Віруси здатні розмножуватися в чужих клітинах, але самі не мають клітинної будови. Гіпотези про походження вірусів різні. Можливо, вони є результатом дегенерації прокариотической клітини. У той же час це приклад біологічного прогресу, тому таке спрощення в будові супроводжувалося збільшенням пристосованості і розширенням ареалу життєвого простору: скрізь, де є клітини, можливе існування вірусів.